Дивитися на сонце крізь вії і показувати йому своє обличчя, а не ховатись і відвертатись, як це роблять всі, коли їм сліпить очі. Адже сонце не хоче робити нам боляче, воно лиш хоче зазирнути в душу і освітлити всі найтемніші її закутки (тобто допомогти побачити себе)

- дурачитися - найвищий прояв довіри, тому що тоді ми не прикидаємося
- а мені це дійшло давно
- та дійшло то мені давно, просто зараз я побачила цьому підтвердження...

-я не модний
-ти бегемотний)))

Знайомтеся, Осінь!

На вулиці прекрасна осіння погода, але я просто не вспіваю нею намилуватися. Вічна біготня, купа справ і відсутність вільного часу не дають можливості повільно насолодитися цією чарівністю листя, яке прикрашає вже майже голі гілки, яке граційно танцює в повітрі і яке лежить пухнастим килимом поміж дерев парку.

По суті, завтра починаються вихідні. Обов'язково треба сходити в красу осені, заглянути в парк, розглянути мереживо гілок, зберегти хоч частинку тепла в собі, щоб не замерзнути взимку. А ще на вихідних обов'язково треба подивитися якийсь дуже теплий фільм, закутатися коцом і випити багато-багато теплого чаю. Навіть не зважаючи на купу різних справ, які потрібно обов'язково виконати, потрібно, просто необхідно насолодитися осінню, помітити її, адже дуже мало людей в наш час помічає природу, пори року, красу навколо.

Зупиніться, огляніться і помітьте нарешті осінь!

Такими були мої думки в четвер. Сьогодні субота і, хоча список справ каже сиди і роби, погода просто кличе, тягне мене на прогулянку, сонечко так гріє, що я відчуваю його ласку навіть в кімнаті. Отже, рішення прийняте заздалегідь - я йду знайомитися з цьогорічною осінню!

Ну і трохи моєї знайомої минулорічної осені...

Я не лінива - я беру приклад зі своїх клітин - я зберігаю енергію.
Хоча, насправді, саме зараз я зовсім не схожа на ліниву - знову завалила себе роботою, купою справ, обов'язків і бажань. Я щаслива, не зважаючи ні на що. Я знаю, що для справжнього щастя потрібно зовсім небагато - багато роботи і того, хто б підтримав в моменти, коли все руйнується. Так от завантажити себе роботою дуже легко (мені принаймні це вдалося дуже швидко і невимушено - насправді, сама не помітила як це сталося), а людина, яка мене підтримає завжди була, є і буде поряд. Можливо, ця людина часом міняється, можливо, щоразу це хтось інший, може, навіть я не завжди помічаю це, але вона завжди поряд, як мінімум в моєму серці.

Тепер люди замість намиста носять навушники, замість браслетів - годинники, а замість думок - дивні звуки, які вони називають музикою...

Пишу тобі. Тобі і більш нікому,

Бо іншим вже не маю що сказати.

Ніхто не зауважить мою втому,

А ти спитаєш чи це того варте?

Вчора якось гортала блокнот і натрапила на пізньо-серпневий вірш, який чомусь викликав у мене посмішку і якесь полегшення. Нехай і вам він принесе хоч якийсь позитив)



Ніби літо, а дуже холодно.
Я ходжу, перемотана коцом,
І цікавлюсь чужими походами
Й переплетом чужих емоцій.

Ніби нудно і нецікаво,
А до мене вернулась муза
І тому п'ю багато кави
І готую душевні шлюзи.

Ніби небо вночі красиве,
А мені якось не до нього.
Може й правда, що я щаслива,
І дарма щось прошу у Бога?

Ніби ти давно не приходиш,
Та мені вже тебе й не треба.
Я шукаю вже інший погляд
Й часом свій направляю в небо...

Якщо вже навіть наші клітини не довіряють нам (і накопичують побільше поживних речовин), то що вже казати про інших людей???