Жертва

Так от - цікаве запитання:
Кого люблю? А чи кохаю?
Бо не подобається давня
Ота порада-заклинання:
Послухай серця, воно скаже...
ВОНО давно лежить у комі!
У нього передозування,
А, може, навіть і саркома
Від запитань, думок важливих,
Бо, "що забардзо, то не здраво",
Бо то не можна так зациклить
Свою увагу і уяву.
Так. Важко зовсім і незвично
Цю краплю відчувать любові
Та, може, з часом і возвисить
Вона, а не утопить
У цьому шквалі, вихрі, зливі
Емоцій, почуттів, любові
А, може, так от і залишить
Тонути аж до непритоми.
І невідомо, що то буде:
Політ, заплив чи перегони.
Боротись я за щось не звикла,
І не люблю я перепони.
Але, якщо для щастя треба
Летіти, плавати чи бігти,
Я можу принести у жертву
Усі свої старі закони.

26.05.13

Той вогник

Кохання - не гріх і не кара,

Караєм себе ми самі:

Вважаєм своє життя раєм,

Живемо ж на грішній землі.

А потім - така от запара:

Чи любиш мене ти чи ні?

Чи будеш моїм ти Адамом?

Чи скажеш всю правду мені?

Покажеш жорстокість буденну

Чи ангелом зробиш мене?

Покинеш, слабку і нужденну,

Чи втішиш, й погане мине?
Кохання лиш щире і чисте

Ілюзію створює раю.

І тут вже одна лиш відмінність -

В раю почуття не згасають.

Не дні пролітають, не тижні -

Роки, й може, десятиліття.

Зв'язок між людьми лише кріпне

Кохання ж стухає повільно.

Але не погасне той вогник,

Яка б не була там погода -

Його захистить мужність серця

І ніжна та щира турбота.

жовтень 2010

Ведмежатко

Маленьке іграшкове ведмежатко

Нагадує про маму нам, про татка,

Про подружок, що гралися в дитинстві,

Про дідусеві люблячі гостинці,

І про бабусину цікаву казку,

Про ніжність мамину і теплу ласку,

Про татову любов, велику й щиру,

І про малу сестру, веселу й милу,

Про перше у моїм житті кохання,

Про гірке дуже перше розставання,

Про все, що ми любили й любим досі,

Про те, які ми все ж таки хороші.

Ось так одне маленьке ведмежатко

Нагадує про маму і про татка

Й комусь воно допомагає жити

І проти течії швидкої пливти.

Тому даруйте людям ведмежаток -

Вони їх можуть і порятувати.

січень 2011

Мій

Стіл, лампа, безлад - все життєво,

Слід синіх ручок поміж синіх меж.

Для тебе це, можливо, не суттєво,

Бо ми не будували жодних веж.

Ми не поклали жодної цеглинки

І не було між нами почуття.

Це все ілюзії - придумані картинки.

Не будем мати навіть каяття.

Ми ким були - ніколи вже не будем,

Не буде вже наївності і мрій,

Хоч цього ми ніколи не забудем

І ти для мене завжди тільки МІЙ!

06.08.2011

Коли помре останній ветеран...

Колись от бились за прекрасних дам

І подвиги присвячували леді,

Пізніше бились просто за міста

Такі в мундирах стрижені ведмеді.

А потім - світова! Не хтіли й не чекали,

Хоч знали вже давно, що все до того йде.

Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,

І сіли дружно другої всі ждем!

Діждалися! Прийшла, не забарилась!

Забрала, що лишилось, підросло,

Але, чомусь у нас не поселилась,

Занадто добрий їй, напевно, тут народ.

Пройшлася двічі, ну, а може, тричі

По наших землях панія Війна.

Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,

Біля воріт стоїть лиш сирота.

На пам'ять залишила ж ветеранів -

Живих цих свідків страшних тих подій.

Вони ж, поки живуть, застерігають

Нас від прийдешньої, вже близької війни.

Стає все менше тих солдатів славних,

Хоробрих медсестер і лікарів,

Які війни обличчя добре знають,

Які щасливі чути вільний спів.

І ось повз мене проплива медалі,

На грудях мужніх вивішені в ряд

Стає все  менше й менше ветеранів,

Але не повернеш вже час назад.

Війна тихенько вигляда з-за рогу,

Вже видно підлу посмішку її...

Яке б то місто взяти у облогу?

І звідки привезти б то кораблі?

Нова війна вже скоро розпочнеться.

Їй треба час лиш, щоб придумать план.

І битися нам все ж, та й доведеться,

Коли помре останній ветеран...

05.11