Наша провина

Знаєте, дуже дивно розуміти, що десь війна, що це "десь" зовсім не за тридев'ять земель, а тут, неподалік, на іншому кінці коханої Батьківщини. І там б'ються не орки і грифони, а наші ж співвітчизники, яких тепер так часто тепер ховають згорьовані матері, нещасні родичі, друзі і просто незнайомі люди, які все ж нагадують, що "герої не вмирають". Я не знаю чи стає легше тим, чийого сина-коханого-батька-брата засипають землею, проте мало б. Але все ж мій змучений мозок відмовляється сприймати те, що я тут купую фарбу і морозиво, а там мої герої у важкій і жаркій амуніції біжать полем і лісом визволяти землю, яка не потрібна тим, хто там жив. Бо хто там жив? Не хочу розпалювати ворожнечу чи когось ображати, бо всюди є різні люди, але всі ми знаємо хто там жив.

Війна. Тепер я знаю що це таке. Я зрозуміла, що війна дуже різна. Бо всі дивляться однаково, а бачать зовсім інше.

я - страшні картинки в екрані, жахливі розповіді і податок на АТО
мама - сльози в очах учня, який ховає свого батька
люди навколо мене - розповіді про нахабних біженців і жахливу несправедливість
влада - конфлікт і зазіхання на територію держави, а також додаткові витрати, які можна просто покласти на плечі і так бідного народу
митці - біль, страждання, які, як ми знаємо, навіть кращі за натхнення
а герої - мені завжди було цікаво що ж вони бачать? але що б вони не бачили, вони будуть нагороджені (може не тут, та все ж), бо кожному воздасться по ділам його - в це я вірю

Я щиро ненавиджу війну. Але в наш час неможливо від неї відгородитися. А ще неможливо її зупинити, я не можу. Залишається лише надіятися і вірити. Це все, що ми зараз можемо. І, звичайно, продовжувати жити.
І це є найбільшим для мене потрясінням - там герої вмирають, а ми тут живемо. Все ж природа прагне рівноваги: щоб ми жили, вони померли.

І все ж наскільки треба не любити свою землю щоб дозволити на ній утворитися цій виразці, яка тепер не дає спати всій країні. Поясніть мені, як можна ТАК зневажати Батьківщину щоб допустити  цій гидоті там не лише утворитися, а й розвинутися до масштабів повноцінної хвороби? Я не розумію як можна бути настільки байдужим до всього навколо і до себе? Чи, може, справа не в байдужості, а розумінні? Буває, що люди не розуміють елементарного... Мабуть, не розуміють... І в цьому вже є і наша провина. Ми повинні забезпечити людей розумінням. Ми повинні подбати про те, щоб всі люди нашої країни знали, що не лише вони залежать від країни, а й країна залежить від них. Ми ПОВИННІ створити умови для того, щоб люди не могли не любити таку прекрасну країну, бо це і справді неможливо, коли познайомитися з нею.

Війна - наша провина. І під нами я маю на увазі всіх, хто хоч краплею крові, або думкою з нею пов'язаний.