Залежна

Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Вони роблять все, як треба, вони ходять лиш рівно,
Вони не згинають спини, не горбляться, не прогинаються,
Вони не беруть на кпини мене і моїх постояльців.
І потяг мене прийме, закутає в теплий коцик,
І дружньо привітно обійме зірками літньої ночі

Мене чекають перони, вагони чекають вірно
І десь за кілометри звідси чекають щасливі очі,
Чекають задумані брови, чекають засмучені душі,
Чекають, бо не знаходять, чекають про сон забувши.
Мене заколише потяг і тихі пісні Спліна,
Бо подорож - це наркотик, а я вже давно підсіла.

Я теж не діждуся миті, коли вже побачу знову
Щасливі оті очі, задумані так брови,
Коли залікую душі, які я ж сама й засмутила,
Коли принесу спокій і затишні сновидіння.
Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Я скоро прийду, рідні! Ніколи я вас не покину!

06.07.2014

Це соняшникова дівчинка

 

Не заглядаєш у себе, бо боїшся монстрів.

Не вимикаєш музику, бо почуєш свої думки.
Не прибираєш в кімнаті, бо миттєво впадаєш в апатію.

Не тримаєш продукти в холодильнику, бо майже не їси.

Не плачеш, а лише дивуєшся.

Не згадуєш минулого, бо не знаєш що з ним робити.

Про надзвичайно хороший ранок

Веселі очі і приємні слова дуже підтримують думки в позитивному руслі і не дозволяють настрою падати нижче відмітки "щаслива", сонечко освітлює мертве листя на землі і зігріває увесь світ навколо, люд бігають і метушаться, поспішають залізти в трамвай чи перейти дорогу, в навушниках грає улюблений "Сплин", а вітер тріпає волосся і кидає його просто в лице.

Тим часом осінь забирає в нас тепло і сонце. Листочки, схожі на невгамовних школярів, втікають з вітром по тротуарах і дорогах, розбігаються по газонах в парках і скверах, додаючи людям роботи. Хоча, це святотацтво - збирати листя, яке так красиво, ажурно улягається під ноги, але навесні це буде лише на краще. Білочки вже ховаються від морозів, а їжачки бажають усім гарної зими і мостять свої ліжечка. Журавлі журяться за літом і прощаються з такою любою їхньому пташиному серденьку Батьківщиною. Вони летять ключами, закриваючи тепло і літечко щоб навесні знову повернутися до нас.

Наша провина

Знаєте, дуже дивно розуміти, що десь війна, що це "десь" зовсім не за тридев'ять земель, а тут, неподалік, на іншому кінці коханої Батьківщини. І там б'ються не орки і грифони, а наші ж співвітчизники, яких тепер так часто тепер ховають згорьовані матері, нещасні родичі, друзі і просто незнайомі люди, які все ж нагадують, що "герої не вмирають". Я не знаю чи стає легше тим, чийого сина-коханого-батька-брата засипають землею, проте мало б. Але все ж мій змучений мозок відмовляється сприймати те, що я тут купую фарбу і морозиво, а там мої герої у важкій і жаркій амуніції біжать полем і лісом визволяти землю, яка не потрібна тим, хто там жив. Бо хто там жив? Не хочу розпалювати ворожнечу чи когось ображати, бо всюди є різні люди, але всі ми знаємо хто там жив.

Війна. Тепер я знаю що це таке. Я зрозуміла, що війна дуже різна. Бо всі дивляться однаково, а бачать зовсім інше.

а поки я іду в себе хочу щоб всі знали, що найбільше в світі я люблю свою сестричку

пс гарного всім відпочинку і удачі на сесії