Думки, навіяні однією ну дуже настирною людиною

Я не вірю в кохання з першого погляду. Не буває так, щоб зовнішність людини настільки виказувала душу. Мені дуже важко звикати до людей. Потрібно провести не один місяць разом щоб я назвала людину другом, щоб впустила її в світ своїх метеликів, що вже говорити про кохання. Насправді, я не розумію людей, які відразу віддають комусь секрет свого світу. Навіщо? Як можна бути впевненим, що там не зникне гармонія, будована роками? Але, з іншого боку, якщо там немає порядку: травичка не чиста, квіти не цвітуть, книги не мають свого місця на поличках, чайник не кипить і капелюшник не п'є чай зі своїми майбутніми друзями, то втрачати, справді, нічого.

Я ж занадто дорожу своїм ідеальним світом. Там усе складене по кольорах, вода в гірській річці прозора і солодка, небом мандрують кумедні хмарки, а метелики неупорядковано тероризують квітки-думки (звідси такий безлад у моїх словах). Я занадто боюся, що той, кого я необережно впущу всередину, помне мою траву, скаламутить воду в озерці почуттів, поламає дерева і встановить свої правила, - загалом, порушить мою ідилію. А я цього не хочу. Мені занадто подобається моя внутрішня утопія.

Перш ніж відкривати перед кимось душу, треба переконатись, що у нього там хоча б така ж пора року, як у вас, такий же сорт яблук, такий же вид бджіл, а якщо і не такий, інший, то він повинен вам подобатися.
Я не вірю, що можна побачити всі ці деталі, що можна встановити такий тісний зв'язок між двома чужими людьми лише одним поглядом, не вірю. Це неможливо. Бо погляд може зародити будь-що: симпатію, бажання, пристрасть, але ніколи, НІКОЛИ, - кохання.