Хотілося б жити...

Життя набирає обертів і все менше часу я маю для того щоб подумати чи написати. І це просто чудово! Адже нещодавно мені сказали: "інколи потрібно не думати, а відчувати". Чим більше в мене роботи і менше вільного часу, тим менше я думаю, тим більше відчуваю.

Все в цьому житті взаємопов'язане і я знаю, що якби не зробила в минулому хоч якоїсь дрібнички, то зараз все було б абсолютно по-іншому, все було б не таким, я була б не такою, мене б оточували інші люди... А ще я знаю, що моє життя рухається за інерцією. Якщо я нічого не роблю, то нічого не відбувається - я просто дивлюся серіали, в'яжу шарфи і набираю вагу, часто говорю з мамою по телефону і мрію про життя, бо в такі моменти я лише існую. Але якщо надати мені прискорення, я перетворююсь на іншу людину, я починаю життя знову - я все встигаю, беру участь майже у всіх заходах, знаю купу цікавих людей, які знайомлять мене з іншими, заводжу масу дуже хороших знайомств, які перевертають моє життя, я хочу всім допомогти, тому рідко з'являюся вдома. В такі періоди я стаю рішучою, комунікабельною і навіть ввічливою і це приносить мені якийсь особливий стан душі, якийсь кайф. Я відчуваю себе корисною і часто отримую з цього вигоду, бо саме в такі періоди активності з'являються нові джерела доходів, а інколи і вдячність.

Зараз я нічого не встигаю, складаю плани і їх порушую,харчуюся двічі в день, сплю, як вбита, рано іду і пізно повертаюся до свого койкомісця, мало спілкуюся з мамою (але це не обмежує її обізнаність про мене), граю дріб'язкові ролі в великих п'єсах, вступила до профкому і намагаюся зробити вигляд, що працюю там, при цьому я намагаюся в перервах вчитися, допомагати в організації кількох культурних заходів, вести блог і написати хоч кілька писанок до Паски, - і це ще не повний перелік моїх "наполеонівських" планів, бо я, здається, ще й між всім тим закохалася і намагаюся не втратити цього почуття і свою долю, а ще мені захотілося рибки, за якою потрібно доглядати.
Добре, що мене завжди підтримують рідні - мамуся, яка дуже за мене переймається, бо вона далеко, і Іруся, яка терпить мене, бо я терплю її. Мені дуже допомагає підтримка друзів: Слава, коли не "ділова ковбаса", покращує настрій і зменшує бажання вбивати людей, Тьона піднімає самооцінку, віру в себе і надихає робити ще більше, Анька переконує, що життя не таке вже й погане і розвіює мої неправильні, шкідливі ілюзії, Бодя ж завжди підтримує моє відчуття унікальності і особливості і одночасно знімає з мене рожеві окуляри. Я, як закадичний соціопат і псих-одиначка, маю небагато друзів, але всі вони справжні і перевірені. Я певна в них, бо хто б став терпіти таку ненормальну просто так?

Головне - не зійти з колії і, якщо продовжувати в такому ж дусі, то можна і до смерті жити, допомагати і приносити іншим позитивні емоції. Хотілося б впоратися...