Не вистачає тебе досі, а ти вже живеш своїм життям і навіть не згадуєш про мене. І коли все добре, мені вже здається, що я навчилася жити без тебе. Ти знаєш, - мені важко впустити когось чужого в свою душу - це мій храм, куди впускаються лише боги. Ти там був. Частина тебе, найулюбленіша моя частина, досі залишається тут. Коли мені стає погано, сумно, треба з кимось порадитись, мені не вистачає тебе, бо з того часу, як ти увійшов у мою душу, ще жодного бога я не зустріла, та й ти стаєш все більш земним, скоро станеш людиною. Але я залишу мою улюблену частину тебе-бога у себе в храмі, можна?

Розумію, що, навіть, якби зараз ти був поруч, я б не довірилась - занадто вже змінився. Моя ж душа завжди вірить у чудо і пам'ятає лише найкраще, тому мені досі не вистачає тебе, тебе минулого, тебе-бога.

А ви любите свій ранок?

Чому люди не люблять ранків? Всі незадоволено вилазять з-під ковдри і бурчать, чистячи зуби, потім не встигають на роботу і проносять цей настрій крізь весь день. Вони не зважають на те, чи виспались, чи відновили запас енергії - у будь-якому випадку їм мало сну, мало ночі, мало відпочинку, і, як наслідок, мало життя. Вони завжди незадоволені, невиспані, непривітні.

Народження

І то дарма, що у брудному душі,
Або в якомусь пом'ятому ліжку
Народжується світ моїх ілюзій,
Які я зразу ж викладаю в вірші.
Ніхто не буде знати ні причини
І ні умов поезії творіння.
Хтось чавкає над вухом - як причинна,
Ненавиджу частину свого покоління.
А іншу все ж кохаю до безтями.
За ті слова, що можу прочитати,
За думки, що привила мені мама,
За те, що можу подумки літати.

30.10.2012

Чудовий

Кожен раз, як вперше, я дивлюсь на тебе.
Все такий чудовий. Не розвіяв ти
Тої оповідки, що складала в небі
Про твої всі риси розуму й краси.
Може, десь неточно голос описала:
Тембр чи звучання трошки не таке.
Але це штрихи лиш: перші і останні,
Хоч моя уява і не має меж.
Я усе вгадала: погляд, голос вітру,
Контури обличчя, силует в тіні.
Твоє добре серце видно і без свічки.
І за нього, певно, ти і пропадеш.
Я ж дивлюсь на тебе знову, як уперше,
Знову ти чудовий у моїх очах.
І ніхто вже в світі не розвіє образ,
Складений у хмарах, бачений у снах.

30.10.2012

Чи потрібне мені кохання?

 

І трохи лірики, моїх справжніх почуттів...

"А я тебе люблю," - простих три слова.
Чому ніхто не скаже їх мені?
Хоча життя моє і пречудове,
Але не вистачає теплоти.
Не вистачає цих очей привітних,
Які із натовпу я виділю завжди.
І теплих, ніжних рук, які обіймуть,
І стане дуже затишно мені,
І того погляду, що проводжав би,
І пробирав би прямо до душі...
А потім так подумаю: чи справді
Це все так і потрібне вже мені?

Світанок

   Багряні промені освітлюють садок і поле, ховають стежку в тіні трав, граються з кожною стеблинкою і переливаються в кожнісінькій краплинці. Стрункі ніжки, що стирчать з картатого літнього сарафана, біжать, збиваючи росу і вимазуючись пилюкою доріжки, поміж степових квіток до сонця. Оленка завжди зустрічає світанок всівшись на старому пеньку з дідом Анатолем. Раніше тут росла стареча величезна груша, яка щоосені приносила соковиті і солодкі-солодкі жовті, як сонце, плоди. Улітку розлога шуршава крона дарувала холодок і звук бджілок, що витали між листям.

   Все в житті минає: дерево постаріло і могло впасти щомиті, тому його спиляли. І на прохання Оленки з дідусем залишили на пам'ять пеньок. Раніше Анатоль з онукою дуже любили сидіти під грушею і зустрічати сонце, милуватися хмарами або слухати вітер в листі. Дівчинка, скільки себе пам'ятає, щоранку бігла полем щоб з дідусем зустріти світанок. Ніколи їй не було лінь, жодного дня вона не проспала, хоч ніколи не наводила будильників.

   Вперше Оленка не прийшла, коли уроки починалися раніше, ніж сходило сонце. Вона дуже переймалася - як же дідусь зустріне світанок без неї, але він все зрозумів і лише порадив добре вчитися. Оленка завжди наполегливо і успішно гризла граніт науки і щоранку, коли могла, зустрічала сонце з дідом Анатолем. Вона обожнювала ці моменти і ніколи не могла намилуватися красою горизонту, ніколи не могла наслухатися дідових оповідок, ніколи не могла уявити кращого початку дня.

   Час ішов, а для дідуся вона все ж залишалася Оленкою, яка завжди буде зустрічати світанки тут, яка поїде вчитися далеко від дому, від діда і від старого пенька, де вони так люблять допомагати просинатися сонцю.

   Оленка поїхала. Звичка вставати із сонцем залишилася і не зникала ніколи, коли б і де дівчина не засинала. Вона просиналася, запарювала чай і дивилася на схід у вікно. Часто нагадувався дім, і стара груша, і великий пеньок, і дідусь Анатоль, особливо вранці. Спогади їй приносили перші промінці сонця. Сьогодні Оленка вперше ледь не запізнилася і не вспіла навіть розчесатися і взутися, але ніхто на це не зверне уваги. Учора були похорони - три дні тому помер дід Анатоль. Оленка приїхала вчора, вона майже не їла і не спала. Вона вперше зусрічатиме сонце сама, як це часто доводилося робити дідусеві. Вона буде зовсім самотньою, без груші, без діда, розпелехана і боса. Сонце, напевно, не впізнає приятельку, всю в сльозах і пилюці, яка перетворюється в болото на ногах від роси і на обличчі від сліз.

   Оленка вперше за чотири дні плакала, голосно, болісно,- вона знала, що тут ніхто не почує і не побачить... окрім сонця, яке тепло торкнеться замурзаного обличчя, зігріє голі плечі і лагідно посміхнеться, як робить це щоранку. Оленка здивується чому не помічала цього жесту раніше і сяде на пеньок, згадає стару грушу... Але ж дерево досі служить їй. Раніше воно дарувало солодкі плоди і прохолоду влітку, а зараз - відпочинок. Дівчина досі любить стару грушу за все, що та їй дала. І дідуся вона любить! Він дав їй схід сонця і вів усе життя, допомагаючи, вислуховуючи, даючи безцінні поради... Оленка заплющить очі уявить дідуся під грушею і як вона, маленька, біжить на зустріч сонцю. Сльози висохнуть, сум замінить любов і дівчина шкодуватиме лише, що останній ранок дід Анатольо зустрів сам: без груші і без його маленької Оленки, - хоча вона й знатиме, що дід носив їх завжди у своєму серці, тому не залишався самотнім ні на мить.

08.02.2013

Початок з кінця

Отже, я вирішила, що почну все ж з кінця, а не з початку. Спершу викладу останні твори, а потім, поступово, доберемося і до перших.

Тут напишу кілька загальних слів.


Почала писати я давно. Спочатку були вірші, потім шкільні твори, а відносно нещодавно почала з'являтися і проза. Я пишу про те, що бачу і відчуваю, але не завжди це реальний світ. Не завжди я описую себе, інколи мої герої вигадані, але завжди я розумію їх і можу пояснити почуття і поведінку кожного.

Натхнення до мене приходить несподівано і незалежно від обставин: просто мої метелики рвуться на волю. Коли я випускаю їх через ручку або клавіатуру, з'являються деякі комбінації букв, які дехто голосно називає творами. Дякую цим людям, саме завдяки їм я думаю, що мій рій може робити щось путнє.

Я не буду писати про звичайних людей. Я про них нічогісінько не знаю. Я напишу про паралельний світ, який Існує лише у моїй голові. Багато кому це не сподобається, тому що вони хочуть бачити в книгах себе. але. ніби, щасливішу сторону, що завжди потрібні якісь докази, що все буде добре, що кожен дочекається свого хепіенду, хтось завдяки своїм діям, а хтось за рахунок бездіяльності. Вони просто ні в чому не впевнені і зовсім не розуміють як треба жити, тому вони потребують певних правил і підказок, які надаються їм у вигляді фільмів, книжок і всього іншого, чим забитий їхній мозок, бо так прийнято і так легше. Звичайно, простіше жити, не думаючи, а просто повторюючи чиїсь помилки.
Мій світ побудований на чисто суб'єктивному сприйнятті реальності і бурній моїй фантазії, яка щиро вірить в іскру добра, що схована в кожному серці, але навіть вона інколи безсильна перед певними екземплярами, бо кожен мозок має й погану сторону (в тому числі мій).

Ось так от. Насправді все складно і заплутано, і нікому не зрозуміло, тому так просто.


Загалом, не буду втомлювати вас великими промовами, тому просто побажаю приємного читання!

Усім привіт!

Привіт всім, хто зайшов на мій блог!

Якось так несподівано навіть для мене, бунтівні метелики в моїй голові зажадали прогулянки. Куди ж їх випустити? Не між люди ж...

Взагалі-то задумка створити свій блог для моєї зграї вже не нова, але втілилася вона, як завжди швидко і зовсім несподівано, ось так - серед глухої ночі.

Так от, хотілось би сказати кілька вступних слів:
1)Першопричиною створення цього блогу є моя лінь: щоб не розсилати свої "шедеври" всім по черзі, я вирішила концентрувати їх в одному місці.

2)Ще одна причина: не люблю, коли мої твори губляться серед сотень інших. Якщо загубиться весь блог - це й на краще, бо він створюється заради невеличкої компанії, але мої твори повинні виділятися.
3)Блог створений для моєї мами, для моїх найкращих друзів і для мене, коханої.
4)Блог створений завдяки моїй мамі, моїм найкращим друзям і метеликам, які живуть там, де у інших думки.

От і все, що я хотіла сказати у своїй першій публікації.

До зустрічі, мої любі ентомологи, які справді зацікавилися моїм блогом настільки, що дочитали мій перший запис в ньому до кінця.