Секрет Дюймовочки

Вона дуже схожа на велику Дюймовочку - така ж нереальна, добра і наївна, в яку можуть вірити лише діти. Напевно, не дарма Наталя вчиться на педагога, хоча їй більше б личили веселі, молодші класи, а не дорослі цинічні студенти. Таких казкових людей в світі дуже мало. Вони схожі на різних героїв, але я певна, що розповіді складалися про них, або ними.

Наталя завойовує людей з перших хвилин спілкування своєю безпосередністю і щирістю. Вдома її зажди чекає кіт (ласкавий і теплий, як хазяйка) і не политі вазони, які стоять на вікнах і столах. Вона любить часто приймати гостей, тому неглибоко заставлені вишукані сервізи з квіточками, а на столі у вазочці завжди лежать солодощі. Маленький збірничок поезії і величезні гори конспектів-словників-текстів-перекладів-завдань-відповідей хаотично застеляють весь робочий стіл, і виділяється лише лампа і місце зошита з ручкою, де дівчина пише вірші (звичайно ж про любов).

ЛЮБЛЮ ЛІТО. Частина 1

От напевно, саме зараз, коли весна не хоче до нас повертатися, а на вулиці лежить метр снігу і мої побоювання про те, що зима залишиться тут панувати на кількасот років як у Нарнії, набувають все більше підтверджень, варто згадати про мою улюблену пору року, якої я починаю дожидатися ще з перших заморозків - про ЛІТО!

Росяна сповідь

Остання сварка з мамою вибила Настю з колії. Все було не так, не таким, все валилося з рук і не вкладалося в голові навіщо сваритися з найріднішою людиною через дрібниці. Все, в порівнянні з маминою любов'ю здається дрібницями і здається не вартим її сліз чи роздратування. День не вдався зранку - потрібно було щось робити.

Дрібниці

Відчинилися двері і Соня завалилася до теплої кімнати, яка дихала привітністю і лагідністю. Вона прийшла додому така втомлена, якою не була вже дуже давно. Кіт Вася запитально поглянув на хазяйку.

- Ні, Васьок, я була не на парах - сьогодні вихідний. І там я так не втомлююсь. Я гуляла, - Соня любила розповідати про своє життя коту, бо інколи їй здавалось, що це єдиний, хто її слухає, - якби ж то сама... Чого б тоді я була втомленою?

Янголятка

Маленькі янголятка

Сплять на м'яких хмаринках.

Встають дуже раненько,

Щоб сонечко піднять,

Промінчики розпутать

І випустити в небо,

І теплі почуття нам

Увесь день дарувать.

Промінчики ласкаві

Нас, кожного, голублять -

Це наші янголятка

Дають про себе знать.

Віддячить можеш тим же:

Поглянуть колись в небо

І трішечки усмíшок

Й тепла подарувать.

Весна 2009

Навчи мене любити

У дверях клацнув замок. Ніхто і ніколи не дізнається наскільки випадково це сталося. Соня залишилася віч-на-віч з ним у невеликій кімнатці. Вона почала хвилюватися. Єдине, що вона знала про цього хлопця - те, що він був відомим Дон Жуаном місцевого масштабу, що гіпнотизував дівчат, як удав кроликів, і навіть найстриманіші, найскромніші лягали до нього в ліжко, стелилися, як шовкові панчохи на їх тендітних ніжках. Соні стало не просто не по собі - їй стало страшно (особливо після того, як згадала зваблену таку скромну і тиху Танічку - золото, а не дитину, яка перевелася після того в інший університет). Тривожний і розгублений погляд хаотично вихоплював із простору хоч що-небудь, за що можна було б зачепитись: лампа, книжки, конспекти, квітка у вазоні, кружка, подушка, ліжко... Всі думки сходились на одному...

Бабуся, любов...

Напевно, немає у світі людини, яка б не любила своєї бабусі. Старенької жіночки, яка готова заради нас на все. Вона першою біжить на допомогу і її ліки, нагріті теплом натруджених рук, виплекані мудрістю століть і приправлені любов'ю до життя, завжди допомагають, завжди виконують своє призначення. Неважливо буде це малиновий чай від простуди чи добре слово для порваної душі, однозначно, це буде найкраща медична допомога.

Перша прем'єра

У вівторок пройшла перша моя прем'єра в складі театру-студії "Хочу!". І хоча роль дівчини без слів і з двома виходами на сцену не головна, та задоволення я отримала не менше, ніж інші учасники. Це незабутнє відчуття повернення на сцену не можливо замінити. Це, напевно, і є моє життя - творчість. Всі види мистецтва близькі мені, інколи, набагато ближчі за людей. Бувають же такі люди, народжені для мистецтва. Я відчуваю, що мистецтво - це і є, по суті, моє життя, тому що часто мені хочеться побути наодинці, там, де немає людей, але ще ніколи не виникало в мене бажання побути там, де немає мистецтва. Завжди мені хочеться творити - чи то малювати, чи писати, чи співати, а нещодавно я зрозуміла, що й виступати на сцені не так вже й важко і страшно, якщо добре підготуватися і працювати для задоволення, а не для чогось іншого. А ще, що мені кортить повертатися туди знову.

Так от виставляю кілька світлин з прем'єри і репетиції п'єси за Шевченковою "Наймичкою"

Надіятись і готуватись

Нас вчать чекати кращого. Чого ж не вчать чекати гіршого? Адже всім відомо, що життя, як синусоїда або косинусоїда, або зебра, або погода... Всім відомо, що добре - це не назавжди. Всі знають, що так буде не завжди: що після дощу з'явиться веселка, що після сварки поцілунки найсолодші, що казки закінчуються хепі ендом, що після ночі настане ранок, що після спеки солодші кавуни, а також про те, що після життя чекає смерть, після падіння відчувається біль, що після літа прийде зима. Це сприймається, як аксіоми. Чому ж ми не приймемо те, що після щастя прийде горе? Напевно, тому що всі люблять веселки, солод, хепі енди, ранки і кавуни. І ніхто не чекає смерті, болю, зими чи горя. Ніхто не готується до поганого, тому воно здається таким несподіваним і неприроднім.

Кольорові олівці

Вона вибігла за ним крізь настіж відчинені двері. На вулиці лив холодний осінній дощ, струмені води спускалися з небес долу, як сірі тоненькі стрічки.
Вона аж здригнулася від холодного, навіть морозного, дотику крапель, але швидко звикла до зливи. Змокнувши до ниточки, вона почала ловити дрижаки. Озирнулася, поглянула в обидві сторони вулиці і ніде його не побачила. Він втік.

Шевченкова русалка

От і закінчився ще один напружений день. Хоча справ досить і ще на пів, але зроблено і так не мало.  До мого життя додається ще одна недоспана ніч, кілька п'ятірок та купа позитивних вражень, як винагорода за зусилля, витрачені не без певного задоволення. Приємно за свої старання отримувати гідну нагороду, ще приємніше, якщо нагорода перевершує сподівання. Це я про оцінки.

А ще сьогодні зрозуміла, що ніколи не пошкодую про те, що пішла в театральну студію. Де ще б я знайшла таких веселих позитивних і світлих людей? В сучасному світі дуже важко таких знайти, та ще й сконцентрувати в одному місці. Приємно ходити на репетиції, навіть, якщо від мене там не багато користі, туди варто ходити навіть лише заради людей і їхніх думок. Це наспрвді особливі люди з особливими душами і світосприйняттями, які  мені дуже подобаються саме своєю індивідуальністю і небуденністю.
Сьогодні на Шевченківських читаннях наша групка якісно виділилась на фоні  інших читців, причому не тільки костюмами, які були у більшості учасників, а саме душевністю, чуттєвістю і емоційністю, й, не побоюсь цього слова, професіоналізмом, яким завдячуємо нашому чудовому художньому керівнику.

А я в Карпати...

Всі нормальні люди хочуть на море, а я, як представник "дивних" чи "незвичайних" створінь (я сумніваюсь, що людина, бо зовсім не розумію своїх одноплемінників, їхньої відсутньої логіки і поведінки загалом) хочу в гори. Там чисте, якогось особливого складу, повітря, дуже мало цих надокучливих істот, які іменують себе людьми, і така жадана тиша!
Чомусь, коли мені кажуть Карпати, я зразу ж згадую ліцейські поїздки, купу подій, які відбулися за ці 3 роки, сміх, гамір, пісні під гітару біля ватри, але я завжди забуваю про свою першу поїздку.

Ось і розпочався мій надтиждень - дні, за які я сподіваюся встигнути більше: більше вивчити, більше зробити, більше висловити, більше подарувати, більше виконати обіцянок, більше побачити людей, більше проїхати кілометрів і стати трохи більше щасливою. В такі моменти я відчуваю себе живою, втомленою, вимотаною, але живішою від усіх живих. Це так, бо я рухаюся, я бігаю і не зупиняюся, бо навіть їм на ходу. Не дарма кажуть, що рух - це життя.
А ще в такі моменти рідше думаю про відпочинок. Якби могла, не зупинялася б ніколи, завжди б рухалась. Хоча... є місце, яке я згадую завжди, як найкраще для відпочинку...

Моя похмура весела неділя

Ось уже третій день весни, а все так само холодно. Мороз проникає через вікна і двері до моєї душі, напряму, без жодних перепон. Намагаюся захиститися квадратиками улюбленого коца, але це майже не допомагає... Навколо давлять книжки і конспекти, нагадуючи, що треба щось робити, щось вчити. Задумуюсь над тим, що сьогодні потрібно йти в місто: список покупок вже складений, часу до від'їзду додому майже не залишилося. За вікном пронизливий вітер і зовсім не привабливе сіре небо аж ніяк не викликають бажання приєднатися до них. Я вже зовсім розлінувалася, але моє виправдання - зима і холод (як зовнішній, так і душевний). Щоб хоч якось себе організувати і підбадьорити, вестиму блог і намагатимуся щодня виставляти хоч одну публікацію. Можливо, вам це все нецікаво, але це потрібно для мене. Не знаю, чи хтось ще читає це моє ниття, але дякую вам, якщо такі є.

Так я думала вранці, але після того як ми нагулялися, нафоткалися і добряче змерзли, я ніскілечки не шкодую про те, що вибралася у світ.

Найкращі друзі

Друзі - це така категорія людей в нашому житті, яку ми завжди любимо і приймаємо такими, які вони є. Що б не трапилося, друзі завжди поруч, навіть якщо не фізично, то в серці.
Любов - це коли ти віддаєш часточку свого серця комусь. Я роздаю своє серце рідко, але майже завжди взамін я отримую часточку іншого.

Коли мої друзі далеко, вони все одно залишаються найближче - в моєму серці, насправді, вони і є часточками мого  серця.
Мої друзі - найкращі!

Лялька

Відчуваю себе порцеляновою лялькою.

Ніби стою на вітрині, або в якійсь колекції і спостерігаю за всіма і всім з-за скла (прозорого і гарно вимитого). Я нічого не відчуваю і ні про що не думаю - я лялька, красива, порцелянова. Мені тут добре і спокійно, нічого не тривожить мене. Все обходить мене стороною і навіть почуття, які до мене доходять, порцелянові, несправжні, їх легко розбити  і звук у них неприродній. Ніхто цього не помічає, хоча взагалі мало хто, що помічає навіть, якщо я відчуваю фізичний біль, а не моральний. Не люблю показухи і цієї напускної жалості, такої ж несправжньої, як мої почуття.