А я в Карпати...

Всі нормальні люди хочуть на море, а я, як представник "дивних" чи "незвичайних" створінь (я сумніваюсь, що людина, бо зовсім не розумію своїх одноплемінників, їхньої відсутньої логіки і поведінки загалом) хочу в гори. Там чисте, якогось особливого складу, повітря, дуже мало цих надокучливих істот, які іменують себе людьми, і така жадана тиша!
Чомусь, коли мені кажуть Карпати, я зразу ж згадую ліцейські поїздки, купу подій, які відбулися за ці 3 роки, сміх, гамір, пісні під гітару біля ватри, але я завжди забуваю про свою першу поїздку.

Ось і розпочався мій надтиждень - дні, за які я сподіваюся встигнути більше: більше вивчити, більше зробити, більше висловити, більше подарувати, більше виконати обіцянок, більше побачити людей, більше проїхати кілометрів і стати трохи більше щасливою. В такі моменти я відчуваю себе живою, втомленою, вимотаною, але живішою від усіх живих. Це так, бо я рухаюся, я бігаю і не зупиняюся, бо навіть їм на ходу. Не дарма кажуть, що рух - це життя.
А ще в такі моменти рідше думаю про відпочинок. Якби могла, не зупинялася б ніколи, завжди б рухалась. Хоча... є місце, яке я згадую завжди, як найкраще для відпочинку...

Карпати... скільки спогадів і емоцій може викликати лише одне слово. Глибока суть прихована цими сімома буквами. Суть, яку дано побачити чи відчути не кожному. Суть життя, суть природи, суть живого і навіть суть самого себе...

Отже, вперше я закохалася в гори ще у шостому, чи то сьомому, класі, коли їздила на екскурсію з бабусею. Мене причарував монументалізм гігантських пагорбів, модернізм кам'яних валунів і готичність глибоких прірв. Мене здивувало те, що восени вгорі лежить сніг і, що скільки не підіймайся на гору, ти ніколи не станеш ближчим до неба. Мене дивувало все: від дерев'яно-кам'яних, як з малюнків, будинків до зелено-сірих високих краєвидів, які ховали за собою обрій. Я навіть не помічала, як поступово закохуюся у гори, як їхні чари окутують мене зсередини, проникаючи в організм з повітрям, яке я вдихала з джерельною водою, якою вони мене напували, з картинами, які переді мною поставали. Кожного разу, коли я знову опинялася в зоні дії цих чар, кохання, як радіація, накопичувалося в моєму організмі. Зараз рівень кохання до Карпат невпинно росте, навіть коли я гуляю Шевченківським гаєм у Львові, що безсовісно
нагадує своїми вигинами гори, а також прямо пропорційно до бажання, ні, потреби, побути наодинці, подихати свободою, послухати як вітер перемовляється з гірською річкою, подивитися як сонячні зайчики граються з пінними хвилями, відчути як смереки єднаються з хмарами, доторкнутися до дарованого мені тепла ватри і посмакувати літом у вигляді чорниць.

Мені так не вистачає гір і свіжого повітря, і тиші... а насправді, мені просто не вистачає свободи.
Свободи від всіх і від себе, від суспільства і від людей, навіть від найближчих. Я дика, мене дратують нав'язливі стосунки, я боюся фізичної і моральної близькості, я не хочу належати людству, хочу волі і одночасно боюся самотності. Не боюся залишитися сама, боюся звикнути і більше ніколи нікого не полюбити, стати пустельником. Я цього не хочу, хоча вже недалеко до цього, але я не хочу й не буду. Бо я так вирішила.