Навчи мене любити

У дверях клацнув замок. Ніхто і ніколи не дізнається наскільки випадково це сталося. Соня залишилася віч-на-віч з ним у невеликій кімнатці. Вона почала хвилюватися. Єдине, що вона знала про цього хлопця - те, що він був відомим Дон Жуаном місцевого масштабу, що гіпнотизував дівчат, як удав кроликів, і навіть найстриманіші, найскромніші лягали до нього в ліжко, стелилися, як шовкові панчохи на їх тендітних ніжках. Соні стало не просто не по собі - їй стало страшно (особливо після того, як згадала зваблену таку скромну і тиху Танічку - золото, а не дитину, яка перевелася після того в інший університет). Тривожний і розгублений погляд хаотично вихоплював із простору хоч що-небудь, за що можна було б зачепитись: лампа, книжки, конспекти, квітка у вазоні, кружка, подушка, ліжко... Всі думки сходились на одному...
Бозна-як упорядкувавши думки і трохи заспокоївшись, нарешті усвідомила, що вони тут надовго і потрібно якось зав'язувати розмову:

- Як тебе хоч звуть? - єдине, на що спромігся збуджений і перевантажений мозок.

- Сиверин.

Їй стало соромно: знати заслуги людини і забути ім'я. Він, напевно, не звик, що його не знають, але офіційно вони не знайомі, тому...

- А я знаю, що ти Соня. Ти з третього поверху, правда? - він здивував дівчину своїм знанням, бо часто не пам'ятав і сусідок. Чому ж знає її? Це було підозрілим.

- Я теж про тебе чула. Ти - місцевий Дон Жуан, - Соня вирішила, що кращий захист це напад,- я ж зразу попереджу: я скажу, що ти мене зґвалтував. 

Вона сказала це спокійно і впевнено, так, що сама здивувалася правдоподібності і водночас брехливості цієї фрази.

Сиверин - високий стрункий і сильний парубок з каштановим здоровим волоссям, глибокими розумними карими очима. Соня починала розуміти силу хлопця.

- Я не буду тягти тебе у ліжко,- його небуденний рідний голос огортав плечі майже фізично.

- Чому? Я для тебе некрасива?- вона зробила ображений вираз обличчя, але не поспішала розслаблятися, бо чекала від цього хлопця чого завгодно.

- Ні, ти для мене розумна, - Сиверин сів біля дівчини на ліжко і повернув до неї обличчя, воно чомусь виявилось небезпечно близько до волосся Соні. Вона, відчуваючи надмірну близькість небажаного тіла, зразу ж відсунулась.

- От бачиш!- він посміхнувся,- ти вмієш слухати, чути кожне слово і все розумієш. Навіть щойно я хотів тебе хоча б обняти, а ти не дозволила цього зробити, бо помічаєш навіть дрібниці.

Здивовані брови Соні полізли вгору, розширюючи здивовані зелені очі. Здивований мозок все шукав підозрілу букву, слово, речення, дію... Безрезультатно. Невже він каже правду? Може й так. А раптом це його нова схема? А раптом дієва? Не можна розслаблятися і втрачати пильність...

Двері відчинилися через три години. На ліжку лежала Соня з хлопцем з таким дивним ім'ям - Сиверин. Вони були одягнутими і просто дивилися фільм, часто перериваючи його коментарями і обговореннями. Коротше кажучи, вони знайшли спільну мову (а не спільний язик).

Наступного ранку рівно о 5 годині 45 хвилин крякнув замок у кімнаті Соні. Тихо увійшов Сиверин і легенько провів ромашкою по щоці дівчини. Вона відмахнулася і відвернулась. Хлопець повторив ще раз і ще, поки Соня не відкрила очі. Вона ледь не крикнула, застигла і посміхнулася. Вставати зовсім не хотілося, хоча Сиверин таки надав бадьорості ранку, але остаточно дівчину привела до тями запашна кава, яку він зварив. Такої смачної кави Соня ніколи ще не пила, зазвичай вона смакувала розчинну чи, максимум, запарену заварну звичайнісіньку каву, але її новий друг знався на тому, як робити чорний напій смачним. Загалом, ніхто не вмів так будити. Ранок закінчився ранковою пробіжкою і прогулянкою по парку в приємній компанії.

Так у Соні починався день два роки. Сиверин був її ліпшим другом. Вони любили часто гуляти разом. Вона тягала його музеями і виставками, крамницями і кав'ярнями, а він розважав її смішними розмовами і гарними фільмами. Сиверин не хвалився їй своїми новими жертвами, хоча не став меншим чи скромнішим бабієм. Соня ніколи не втрачала пильності, хоча була завжди відвертою.

Сніжинки вже не падали, а спокійно і тихо лежали рівномірним шаром на клумбах, газонах, дахах, гіляках дерев і просто де прийдеться. Веселий сміх такої красивої пари тормошив парк уже годину. Мова зайшла про поцілунки...

- А ти знаєш, я ще жодного разу не цілувалася, - якось надто тихо сказала Соня і повернулася до Сиверина щоб побачити його реакцію на ці слова. Хлопець округлив очі, зупинився і просто відповів:

- То чого чекаємо?

Підійшов ближче, нахилився до зляканого обличчя Соні і поцілував. Вони довго не могли відірватись і хвилин через п'ять він, заворожено оглядаючи маленьку дівчачу фігурку, лише вимовив:

- Не обманюй мене, - це було ніби видих.

Вони стояли і дивились в очі один одному, не розуміючи що трапилось. Наступні слова були ще більш несподіваними для дівчини:

- Я люблю тебе, - ще раз видихнув Сиверин. Вона знала, що він ніколи не каже такого дівчатам, тим, яких зваблював.

-Я теж тебе люблю. Ти ж мій друг, - ляпнула з несподіванки Соня і почула лише:

- Я люблю не як друга, а як дівчину.

Соня досі дивилась йому в очі, але власні стали вологими. Вони почали часто кліпати і опускатися разом з тілом, що повільно сідало на землю, на білий-білий сніг.

- Не треба мене любити, - вона вже плакала і ледь видавила з себе ці слова.

Сиверин нічого не розумів, сів навпроти і мовчки дивився на неї. Він не знав що робити, бо вперше бачив її сльози. Якби плакала звичайна дівчина, він знайшов би тисячі слів і рухів, які допомогли б. Але це була Соня - сильна і завжди весела людинка, яка не знала, що таке сумно чи складно. Він сидів і мовчав, бо відчував, що нічим зараз не допоможе.

Час йшов, біг, летів, хоча, скоріше повз, шкутильгав, тягнувся. Соня не могла вже заспокоїтись, хоча не вперше намагалася опанувати себе.

- Я не вмію любити, я не зможу любити, я не знаю що таке любити, - вона захлиналася словами і глибоко дихала між реченнями, хоча це не допомагало, - ти не повинен... не треба...

Сльози текли і капали на сніг, пропалюючи там ямки, які з часом леденіли. Зима - не найкраща пора для ридання на вулиці - можна ж і простудитися.

Сиверин відчув, що вона здалася і більше не протестує, підсунувся ближче, вийняв з її сумки воду,  допоміг трохи випити. Сльози вже не текли, голос не дрижав, бо не звучав зовсім, зупинилися схлипування, майже вирівнялося дихання. Обійняв, витер сльози і розмазану туш з обличчя, заглянув у очі.

- Я буду тебе любити. Дружи зі мною, а я буду любити...

Підняв за талію, тримав, щоб не впала. Голова лягла на мужнє плече, очі досі ближчали, стало тепло. Вів її мовчки, повільно, залишив в кімнаті і попросив інших не зачіпати , допоміг роздягнутися, влив чашку чаю і навіть запихнув бутерброд, поклав спати і ще раз попросив інших не турбувати її.

Наступного ранку Соня прокинулася раніше, приготувала сніданок, хоч як давно вона цього не робила. Виглядала бадьорою і радісною, навіть щасливою. Вона заснула пізно, довго думала, вирішувала, вагалася. Врешті лягла спати, а проснувшись на цілу годину раніше, ніж зазвичай вже все вирішила.

Сиверин непевно і якось боязко заглядав сьогодні в кімнату дівчат - боявся будити Соню, побачити її такою, як вчора. Це було нестерпно боляче.

- Сиверине, - зразу ж вступила в бій дівчина, побачивши злякані очі коханого, - я багато чого обдумала і... коротше, дякую тобі за те, що навчив мене любити, що власним прикладом показав, що таке дружба і турбота. Бо це і є любов.

Хлопець бачив її щасливе усміхнене обличчя, відчував як підхопив її на руки, виніс на коридор щоб нікого не збудити і обіцяв сьогодні цілий день провести з нею.

Тепер вони були закоханими і так само любили гуляти парками і цілуватися, як вперше.