Залежна

Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Вони роблять все, як треба, вони ходять лиш рівно,
Вони не згинають спини, не горбляться, не прогинаються,
Вони не беруть на кпини мене і моїх постояльців.
І потяг мене прийме, закутає в теплий коцик,
І дружньо привітно обійме зірками літньої ночі

Мене чекають перони, вагони чекають вірно
І десь за кілометри звідси чекають щасливі очі,
Чекають задумані брови, чекають засмучені душі,
Чекають, бо не знаходять, чекають про сон забувши.
Мене заколише потяг і тихі пісні Спліна,
Бо подорож - це наркотик, а я вже давно підсіла.

Я теж не діждуся миті, коли вже побачу знову
Щасливі оті очі, задумані так брови,
Коли залікую душі, які я ж сама й засмутила,
Коли принесу спокій і затишні сновидіння.
Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Я скоро прийду, рідні! Ніколи я вас не покину!

06.07.2014

Це соняшникова дівчинка

 

Не заглядаєш у себе, бо боїшся монстрів.

Не вимикаєш музику, бо почуєш свої думки.
Не прибираєш в кімнаті, бо миттєво впадаєш в апатію.

Не тримаєш продукти в холодильнику, бо майже не їси.

Не плачеш, а лише дивуєшся.

Не згадуєш минулого, бо не знаєш що з ним робити.

...метеликам тісно...

А я хочу тиші. У тиші душа
Себе почуває святою
У тиші немає неправди ножа,
Її не очорнюють грою.

Я хочу тихенько сидіти в садку
Щоб чути як голуб воркоче,
Він кличе голубку свою молоду
Щоб нею наситити очі.

Я хочу щоб зелень шуміла рясна,
Топитися в шелесті листя,
І чути як тихо приходить весна,
І з рос одягає намисто.

А я хочу тиші, не чути людей.
Вони мене не надихають.
Слова у них інші щораз і щодень
І думка у них не літає.

завдяки, чи заради тебе я покинула вірші
вже давно не збиралися букви в слова і у строфи
та життя моє, певно, не стало від того гіршим
і не сталось у світі від цього чомусь катастрофи

ніби все в мене є - я щаслива-щаслива людина
та зжимається серце, коли чує ритми і риму,
бо щасливі люди не пишуть сумнії вірші,
а веселих, щасливих чи добрих писати не вмію...

Пишу тобі. Тобі і більш нікому,

Бо іншим вже не маю що сказати.

Ніхто не зауважить мою втому,

А ти спитаєш чи це того варте?

Вчора якось гортала блокнот і натрапила на пізньо-серпневий вірш, який чомусь викликав у мене посмішку і якесь полегшення. Нехай і вам він принесе хоч якийсь позитив)



Ніби літо, а дуже холодно.
Я ходжу, перемотана коцом,
І цікавлюсь чужими походами
Й переплетом чужих емоцій.

Ніби нудно і нецікаво,
А до мене вернулась муза
І тому п'ю багато кави
І готую душевні шлюзи.

Ніби небо вночі красиве,
А мені якось не до нього.
Може й правда, що я щаслива,
І дарма щось прошу у Бога?

Ніби ти давно не приходиш,
Та мені вже тебе й не треба.
Я шукаю вже інший погляд
Й часом свій направляю в небо...

Не ти

і ще дещо зі старого...

А знаєш? А тепер вже не болить...
Ти здогадаєшся, я думаю, чому.
Бо я вже звикла, й це не просто мить -
Це стиль життя, в якому ти погруз...
Ні, це не ти і не твоя душа.
І це не ти, якого я кохала.
Я зараз, як поранене лоша,
Яке без сили серед шляху впало.
А ти - не ти, на себе геть не схожий.
Ти деградуєш, синапси втрачаєш,
Із унікального ти станеш так, як кожен.
Я уже чую як ти розмовляєш...
Пардон, поводишся ти, як останнє бидло,
Ти думав, що життя це буде легким?
Невже тобі самому не набридло?
Як шкода, що від тебе я далеко...
Хоча, напевно, це нічого не змінило б,
Мене б ти не послухався, напевно,
Ти не правий - тебе життя не било,
Це ти життя зламав необережно...
Та сонце буде вранці знов вставати,
І звечора заходити за обрій.
Мені тебе не буде вистачати...
Але нічого більш не зміниться в природі.

PS photo by marburi

Коли мені дуже погано,
Мене обіймають люди.
І я от не знаю напевно,
Але вони мене дуже люблять.

Коли мені дуже погано,
Мені радять цукор їсти.
І це дуже гарна порада,
Коли лінь місити тісто.

Коли мені дуже погано,
Читаю чужії вірші,
І думаю, дуже гарно
Усе ж дехто зараз пише.

Коли мені дуже погано,
Мені хтось вмикає пісню.
І я заслуховуюсь жадно
Аж поки терпіння не трісне.

Коли мені дуже погано
І світ весь жахливий і темний,
Я згадую мою маму
Й маленький пишу памфлетик.

PS photo by Anna Gawlak

ВІДЬМА

І знаю я, що це все не назавжди.
Кажу тобі, а ти лише смієшся.
Вітаю, ти із відьмою зв'язався.
Тепер води живої не нап'єшся.

Ти віриш в світло і щасливий шлях.
Ти думаєш: "та що в цьому такого?"
Насправді ж, ти танцюєш на ножах.
Тепер тебе скалічить навіть втома.

Ти думаєш що це любов? Даремно.
Захоплюєшся нею не один.
Звичайно, вона дуже мила й чемна.
Та зваж, що це все просто від нудьги.

Її кохання вже давно не в неї,
Душа і серце в полум'ї живуть.
Її вже не врятує добра фея,
Вона вже не зверне на добру путь.

Чекаю

Та ні, я не буду закохана.

І очі твої я забуду.

Згорнуся тугим, м'яким коконом

І знов не відкриюся чуду...

Не вперше зроблю це, не вдруге,

Зі мною таке вже бувало,

Що мріяла я знайти друга

І другу життя шматувала.

Не хочу кохання високого,

Такого, що зняте з небес.

Я хочу лише бути коконом,

Для мене щоб світ ще воскрес.

Не хочу патоки романтики,

Вона залишає оскому.

Я хочу щоб в нашій галактиці

Я мала куди йти додому.

Не хочу затяжних цілунків

І тисяч багрових троянд.

Я хочу тримати за руку

І слово лиш чути "моя".

Так, згідна, що я ненормальна,

Бо я не шукаю кохання.

Я й так нездорова морально -

Навіщо іще ці зітхання?

Насправді ж, усе дуже просто:

Чекаю, як чуда, друга:

З ним поряд не буде млосно,

Він зніме усю напругу.

Лиш щастя

Людей багато... Люди всюди...

Вони всі тиснуть і кричать!

І, що свободи вже не буде,

Читаю я в твоїх очах.

А серце так не згідне жити!

Воно не хоче поміж стін

Так існувати, тліти, гнити.

Воно чекає різких змін.
Мені бажається ж простóру

Навколо - поля, лісу, гір...

Так, щоб людей не було поруч,

А недалеко - рідний двір,

Куди я можу повернутись

У будь-який момент і час,

Де є до кого пригорнутись,

Де тихо в серці грає вальс.

Я не люблю у стаді бути,

Належати до сірих мас.

Я хочу казки, хочу чуда,

А не гучних брехливих фраз.

Мені не треба ні мільйонів,

Ні популярності у ЗМІ,

Мені - лиш щастя у долонях,

А не у небі журавлів...

січень 2012

Талант

Я до нього занадто звикла,
А тебе ще не знаю зовсім.
Не дивись в мене так проникливо!
Наробила дурниць - і годі!

Я не хочу знов ранити душу
Чи твою, чи чиюсь - не важливо.
Я нікого кохати не мушу.
Може, буду сама щаслива?

Може справді, талант у мене
Калічити людям душі?
Для мене це якось буденно
Та інколи боляче дуже.

Я не хочу нових баталій,
І нових покалічених жертв.
Я сама буду йти далі
Без заступництва ваших небес.

11.06.2013

Жертва

Так от - цікаве запитання:
Кого люблю? А чи кохаю?
Бо не подобається давня
Ота порада-заклинання:
Послухай серця, воно скаже...
ВОНО давно лежить у комі!
У нього передозування,
А, може, навіть і саркома
Від запитань, думок важливих,
Бо, "що забардзо, то не здраво",
Бо то не можна так зациклить
Свою увагу і уяву.
Так. Важко зовсім і незвично
Цю краплю відчувать любові
Та, може, з часом і возвисить
Вона, а не утопить
У цьому шквалі, вихрі, зливі
Емоцій, почуттів, любові
А, може, так от і залишить
Тонути аж до непритоми.
І невідомо, що то буде:
Політ, заплив чи перегони.
Боротись я за щось не звикла,
І не люблю я перепони.
Але, якщо для щастя треба
Летіти, плавати чи бігти,
Я можу принести у жертву
Усі свої старі закони.

26.05.13

Той вогник

Кохання - не гріх і не кара,

Караєм себе ми самі:

Вважаєм своє життя раєм,

Живемо ж на грішній землі.

А потім - така от запара:

Чи любиш мене ти чи ні?

Чи будеш моїм ти Адамом?

Чи скажеш всю правду мені?

Покажеш жорстокість буденну

Чи ангелом зробиш мене?

Покинеш, слабку і нужденну,

Чи втішиш, й погане мине?
Кохання лиш щире і чисте

Ілюзію створює раю.

І тут вже одна лиш відмінність -

В раю почуття не згасають.

Не дні пролітають, не тижні -

Роки, й може, десятиліття.

Зв'язок між людьми лише кріпне

Кохання ж стухає повільно.

Але не погасне той вогник,

Яка б не була там погода -

Його захистить мужність серця

І ніжна та щира турбота.

жовтень 2010

Ведмежатко

Маленьке іграшкове ведмежатко

Нагадує про маму нам, про татка,

Про подружок, що гралися в дитинстві,

Про дідусеві люблячі гостинці,

І про бабусину цікаву казку,

Про ніжність мамину і теплу ласку,

Про татову любов, велику й щиру,

І про малу сестру, веселу й милу,

Про перше у моїм житті кохання,

Про гірке дуже перше розставання,

Про все, що ми любили й любим досі,

Про те, які ми все ж таки хороші.

Ось так одне маленьке ведмежатко

Нагадує про маму і про татка

Й комусь воно допомагає жити

І проти течії швидкої пливти.

Тому даруйте людям ведмежаток -

Вони їх можуть і порятувати.

січень 2011

Мій

Стіл, лампа, безлад - все життєво,

Слід синіх ручок поміж синіх меж.

Для тебе це, можливо, не суттєво,

Бо ми не будували жодних веж.

Ми не поклали жодної цеглинки

І не було між нами почуття.

Це все ілюзії - придумані картинки.

Не будем мати навіть каяття.

Ми ким були - ніколи вже не будем,

Не буде вже наївності і мрій,

Хоч цього ми ніколи не забудем

І ти для мене завжди тільки МІЙ!

06.08.2011

Коли помре останній ветеран...

Колись от бились за прекрасних дам

І подвиги присвячували леді,

Пізніше бились просто за міста

Такі в мундирах стрижені ведмеді.

А потім - світова! Не хтіли й не чекали,

Хоч знали вже давно, що все до того йде.

Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,

І сіли дружно другої всі ждем!

Діждалися! Прийшла, не забарилась!

Забрала, що лишилось, підросло,

Але, чомусь у нас не поселилась,

Занадто добрий їй, напевно, тут народ.

Пройшлася двічі, ну, а може, тричі

По наших землях панія Війна.

Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,

Біля воріт стоїть лиш сирота.

На пам'ять залишила ж ветеранів -

Живих цих свідків страшних тих подій.

Вони ж, поки живуть, застерігають

Нас від прийдешньої, вже близької війни.

Стає все менше тих солдатів славних,

Хоробрих медсестер і лікарів,

Які війни обличчя добре знають,

Які щасливі чути вільний спів.

І ось повз мене проплива медалі,

На грудях мужніх вивішені в ряд

Стає все  менше й менше ветеранів,

Але не повернеш вже час назад.

Війна тихенько вигляда з-за рогу,

Вже видно підлу посмішку її...

Яке б то місто взяти у облогу?

І звідки привезти б то кораблі?

Нова війна вже скоро розпочнеться.

Їй треба час лиш, щоб придумать план.

І битися нам все ж, та й доведеться,

Коли помре останній ветеран...

05.11

Вишнева пелюстка

Весна вже повноправно вступила на нашу землю, а ще дуже приємно, коли тебе порівнюють з квіткою... тому сьогодні, любуючись цвітом і ароматом весни, згадала свій старенький віршик.

Метнулася пелюстка на обличчя,
Ковзнула по хвилястому волоссі -
Ти несподівано красу помітив...
Ту мить ти добре пам'ятаєш досі.
Вона стояла, опустивши очі,
І слухала стук серця й подих вітру.
Ти дивувався тій красі дівочій
Й вагався чи вона тобі повірить.
Пелюстка опустилась хмаринково
Й заснула на її тонкій долоні,
А ти укрив. Вона ж так загадково
Поглянула - і знову кров у скроні.
Вже скільки раз у цвіт вбирались вишні,
Ти кожен рік ведеш її в садок.
Алеї й тіні тут такі ж затишні
І добре так посидіти удвох.
І не приївся за роки той образ,
Не став буденним, не згубив краси.
Кохав впродовж життя ти лиш один раз -
Свою принцесу пелюсток й роси...

31.03.11

Є Й НАБАГАТО ГІРШІ...

любов так змінює людину,
що часом сам не впізнаю
себе. Це краща половина
моя, хоч вірш зовсім не йде:
вичавлюю слова в рядочки,
складаю букви у стовпці.
насправді ж, хочу ваші очі
лиш від проблеми відвести.

змінився мій порядок денний,
всі плани - канули давно,
але я вірю в чудо щастя
і в те, що нам воно дано.
нічого так не тормошило
давно затяганих думок,
як це тремтіння в моїх жилах
і танго в животі кишок.

такі тепер у мене вірші
і, може, це не ідеал,
проте є й набагато гірші,
які я бачив у книжках.

***

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
І з ними в бідності, й в достатку
живи чи доживай свій вік.
"Не думай - думати шкідливо,"-
переконає тебе хтось.
Йому ж бо зовсім не важливо
як буде житись, як жилось.
Йому лиш треба керувати
охапкою цих сірих мас,
які повірили направду
що так от сам прийшов їх час,
що сидячи на тому ж місці,
вони змінили стиль життя,
хоч справді тільки ожиріли
тіла і душі у клітках.

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
Не думай і не повертайся,
минуле - то лиш їдкий дим.
Так, правильно - про себе думай,
про те, як вижити, не жить.
Продайся тим, хто більше платить
і не дивись в майбутнє, ні.
Тобі не треба ті уроки,
які історія дала,
ти маєш досить вже мороки
щоб думать про якісь діла.
Живеш теперішнім і плачеш,
що вчора думав - промине,
що думав "з кожним може статись,
зачепить всіх, та не мене".
Ти далі плач, сиди й не думай
і, може, у житті хоч раз
всміхнеться доля, вже беззуба,
й станцюєш ти щасливий вальс.

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
Живем не в злидарстві - в достатку.
Та чи життям живем своїм?