Яким я уявляю майбутнє України (ессе на тему з соціології)

Майбутнє - наслідок сучасного. Часто кажуть, що діти - наше майбутнє. Але давайте на хвилинку задумаємось хто це, від чого залежить їхнє світобачення, поведінка, думки. Діти - це відображення батьків, дзеркало світу, в якому вони ростуть.  А те, ким вони стануть і що зроблять, напряму залежить від дорослих, які їх зараз оточують.
Мрії - це дуже добре. Часто вони перетворюються в цілі, яких прагне прагне людина, і допомагають їй жити. Але для того щоб вони здійснились, потрібно уявляти не стільки кінцевий результат, скільки шлях, який до нього веде.

Вибачте

Знаєте, насправді, зараз мені дуже важко вести блог. Я не можу розібратися сама в собі, зовнішні обставини взагалі катастрофічні, але ж я так хочу приносити позитив, радість і щастя, осяяти хоч кількох людей своїм світлом. Проте, моя лампа чомусь гасне і зараз лише ледь жевріє, подаючи тільки незначні натяки на своє існування. Моє світло настільки тьмяне, що не може освітити навіть найближчих людей, а жар настільки холодний, що не зігріває навіть кота. Вибачте мені, шановні читачі, якщо деякі мої публікації не світяться, а поглинають фотони, вибачте, якщо за другим законом термодинаміки я забираю у вас тепло, але я буду старатися виправитись, я справді хочу нести людям добро.
Скоро почнеться новий навчальний рік, скоро я поїду в своє лігвище, де проведу більшу частину цього року. Я щиро сподіваюся, що моє життя зміниться в кращу сторону, тому що для цього є всі передумови.
Люди, дякую, що ви зі мною (як би мало вас не було, я знаю, що ви існуєте), дякую за те, що ви мене читаєте, за те, що вам подобаються мої метелики.
Сподіваюся, що цей навчальний рік принесе вам і мені ще багато приємних сюрпризів!
А поки ось вам дуже життєстверджуюче фото, зроблене у Львові.

Чекаю

Та ні, я не буду закохана.

І очі твої я забуду.

Згорнуся тугим, м'яким коконом

І знов не відкриюся чуду...

Не вперше зроблю це, не вдруге,

Зі мною таке вже бувало,

Що мріяла я знайти друга

І другу життя шматувала.

Не хочу кохання високого,

Такого, що зняте з небес.

Я хочу лише бути коконом,

Для мене щоб світ ще воскрес.

Не хочу патоки романтики,

Вона залишає оскому.

Я хочу щоб в нашій галактиці

Я мала куди йти додому.

Не хочу затяжних цілунків

І тисяч багрових троянд.

Я хочу тримати за руку

І слово лиш чути "моя".

Так, згідна, що я ненормальна,

Бо я не шукаю кохання.

Я й так нездорова морально -

Навіщо іще ці зітхання?

Насправді ж, усе дуже просто:

Чекаю, як чуда, друга:

З ним поряд не буде млосно,

Він зніме усю напругу.