Залежна

Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Вони роблять все, як треба, вони ходять лиш рівно,
Вони не згинають спини, не горбляться, не прогинаються,
Вони не беруть на кпини мене і моїх постояльців.
І потяг мене прийме, закутає в теплий коцик,
І дружньо привітно обійме зірками літньої ночі

Мене чекають перони, вагони чекають вірно
І десь за кілометри звідси чекають щасливі очі,
Чекають задумані брови, чекають засмучені душі,
Чекають, бо не знаходять, чекають про сон забувши.
Мене заколише потяг і тихі пісні Спліна,
Бо подорож - це наркотик, а я вже давно підсіла.

Я теж не діждуся миті, коли вже побачу знову
Щасливі оті очі, задумані так брови,
Коли залікую душі, які я ж сама й засмутила,
Коли принесу спокій і затишні сновидіння.
Мене чекають перони, вагони чекають вірно,
Я скоро прийду, рідні! Ніколи я вас не покину!

06.07.2014

Це соняшникова дівчинка

 

Не заглядаєш у себе, бо боїшся монстрів.

Не вимикаєш музику, бо почуєш свої думки.
Не прибираєш в кімнаті, бо миттєво впадаєш в апатію.

Не тримаєш продукти в холодильнику, бо майже не їси.

Не плачеш, а лише дивуєшся.

Не згадуєш минулого, бо не знаєш що з ним робити.

Про надзвичайно хороший ранок

Веселі очі і приємні слова дуже підтримують думки в позитивному руслі і не дозволяють настрою падати нижче відмітки "щаслива", сонечко освітлює мертве листя на землі і зігріває увесь світ навколо, люд бігають і метушаться, поспішають залізти в трамвай чи перейти дорогу, в навушниках грає улюблений "Сплин", а вітер тріпає волосся і кидає його просто в лице.

Тим часом осінь забирає в нас тепло і сонце. Листочки, схожі на невгамовних школярів, втікають з вітром по тротуарах і дорогах, розбігаються по газонах в парках і скверах, додаючи людям роботи. Хоча, це святотацтво - збирати листя, яке так красиво, ажурно улягається під ноги, але навесні це буде лише на краще. Білочки вже ховаються від морозів, а їжачки бажають усім гарної зими і мостять свої ліжечка. Журавлі журяться за літом і прощаються з такою любою їхньому пташиному серденьку Батьківщиною. Вони летять ключами, закриваючи тепло і літечко щоб навесні знову повернутися до нас.

Щастя?

Ви засуджуєте мене за те, що я неправильно говорю чи погано поводжуся з іншими, або за те, що роблю не те, що передбачено вашими правилами, а те, чого мені хочеться. Не любите мене, тому що я рідко з вами говорю і зовсім не цікавлюсь вами, але ж ви і справді дуже нудні. Ви повчаєте мене,  бо я не думаю про майбутнє, а живу сьогоднішнім днем, бо я вмію бути щасливою, а ви ні. Але насправді ви просто злитеся на себе через те, що я не страждаю, як ви, а насолоджуюся життям.

Ви нещасні. І мені вас щиро жаль, хоча я і вважаю жаль найогиднішим з почуттів. Ви живете так, як треба, або так, як вам сказали жити. Ви не щасливі тільки тому, що ви не знаєте що таке щастя. Щастя - гроші? Щастя - сім'я? Щастя - популярність? Чи може, щастя - свобода?

Торжество життя над смертю

Ну, може, і з запізненням, але ж краще пізно, ніж ніколи.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

думаю, алегорія вийшла досить прозорою

Це протистояння двох титанів з карликами на плечах. Велети хочуть просто бути щасливими і спокійно жити, а малюки штрикають у них тоненькі шпильки і спихають на інших, і обіцяють, що жити стане легше, що будуть великі "пакращення", якщо перемогти суперника. А титани вірять, ведуться на безглузді провокації і щиро ненавидять один одного, хоча брехня навіть не дуже то й прихована. Але як же їм бачити замиленими очима, як чути через товстий шар локшини на вухах? Карлики ж сміються і, насолоджуючись безпекою, травлять титанів, як псів.

Великі буденні відкриття

    

Хоча день сьогодні не вдався зранку, я все ж зробила два великих для себе відкриття: щоб стати щасливішим, потрібно почати робити щось хороше іншим; коли ми говоримо з Богом, ми по-суті говоримо самі з собою.
Звичайно, раніше я знала і те, і те, але якось не звертала уваги, чи, може, не мала підтверджень цьому. Не знаю чому, але якесь дивне таке усвідомлення прийшло до мене саме сьогодні.

...метеликам тісно...

А я хочу тиші. У тиші душа
Себе почуває святою
У тиші немає неправди ножа,
Її не очорнюють грою.

Я хочу тихенько сидіти в садку
Щоб чути як голуб воркоче,
Він кличе голубку свою молоду
Щоб нею наситити очі.

Я хочу щоб зелень шуміла рясна,
Топитися в шелесті листя,
І чути як тихо приходить весна,
І з рос одягає намисто.

А я хочу тиші, не чути людей.
Вони мене не надихають.
Слова у них інші щораз і щодень
І думка у них не літає.

Яким я уявляю майбутнє України (ессе на тему з соціології)

Майбутнє - наслідок сучасного. Часто кажуть, що діти - наше майбутнє. Але давайте на хвилинку задумаємось хто це, від чого залежить їхнє світобачення, поведінка, думки. Діти - це відображення батьків, дзеркало світу, в якому вони ростуть.  А те, ким вони стануть і що зроблять, напряму залежить від дорослих, які їх зараз оточують.
Мрії - це дуже добре. Часто вони перетворюються в цілі, яких прагне прагне людина, і допомагають їй жити. Але для того щоб вони здійснились, потрібно уявляти не стільки кінцевий результат, скільки шлях, який до нього веде.

забила. забула.
нудьгую,бо маю забагато справ.
розбираю клавіатуру, бо не вистачає часу ні на що.
а ще хочеться заховати всі свої почуття і думки глибоко під ковдру в кімнату хижини на схилі невідомої гори в старих Карпатах.
вперше в житті боюся, а не чекаю літа, бо вперше кохаю.
роблю багато безглуздостей і все ж всім так подобається, ніхто не заперечує.
давно не писала, бо не хотіла нікому нічого казати, бо коли щасливий, треба мовчати. щоб не наврочили. бо коли думки не приходять, відчуваєш самотність. але не тоді, коли їх відлякує кохання. це гарний захисник від думок.

дякую за увагу. все.

Вітання зі Львовом

Сьогодні от прокинулася з дивним таким відчуттям, ніби я чогось не зробила, ніби не привіталася з містом. Я знову приїхала до Львова, і зараз моя мама звинуватить мене в зраді, але це моє улюблене місто, яке я люблю навіть більше за Луцьк. А вранці в мені прокинулося непереборне бажання нової книжечки про Енн Ширлі і теплого латте із улюбленої кав'ярні. Такі непереборні бажання, які перемагають навіть мою природжену непереможну лінь, в мене рідкість, то я навіть не снідавши пішла на прогулянку.

завдяки, чи заради тебе я покинула вірші
вже давно не збиралися букви в слова і у строфи
та життя моє, певно, не стало від того гіршим
і не сталось у світі від цього чомусь катастрофи

ніби все в мене є - я щаслива-щаслива людина
та зжимається серце, коли чує ритми і риму,
бо щасливі люди не пишуть сумнії вірші,
а веселих, щасливих чи добрих писати не вмію...

а ще от шукала стареньку паперову шопку, і знайшла свої старі альбоми... не так давно ніби було, а я вже й забула про них...

- Що ти робиш?
- Я читаю милі історії і переписуюсь з коханим. Загалом, я читаю Гербіш і А., двох моїх улюблених авторів.

моральне плацебо

"Особливо діючим самонавіяння буває в тих випадках, коли проводиться перед сном і відразу ж після ранкового пробудження, лежачи в ліжку. Які-небудь зусилля, вольові дії тут не потрібні. Всі формули вимовляються спокійно, без напруги. Подумки вимовлені слова викликають ефект самонавіяння, що приводить до відповідних змін в організмі. Уявні вселяння повинні бути простими й короткими. Слова вимовляються в повільному темпі, у такт подиху."

Тому щоранку повторюйте собі "мене чекає чудовий, найкращий у моєму житті день", а засинайте з думкою "я найщасливіша людина в цьому світі". Також ви можете продовжувати думку, розкривати і пояснювати її. Це можна назвати моральним плацебо.

Дивитися на сонце крізь вії і показувати йому своє обличчя, а не ховатись і відвертатись, як це роблять всі, коли їм сліпить очі. Адже сонце не хоче робити нам боляче, воно лиш хоче зазирнути в душу і освітлити всі найтемніші її закутки (тобто допомогти побачити себе)

- дурачитися - найвищий прояв довіри, тому що тоді ми не прикидаємося
- а мені це дійшло давно
- та дійшло то мені давно, просто зараз я побачила цьому підтвердження...

Знайомтеся, Осінь!

На вулиці прекрасна осіння погода, але я просто не вспіваю нею намилуватися. Вічна біготня, купа справ і відсутність вільного часу не дають можливості повільно насолодитися цією чарівністю листя, яке прикрашає вже майже голі гілки, яке граційно танцює в повітрі і яке лежить пухнастим килимом поміж дерев парку.

По суті, завтра починаються вихідні. Обов'язково треба сходити в красу осені, заглянути в парк, розглянути мереживо гілок, зберегти хоч частинку тепла в собі, щоб не замерзнути взимку. А ще на вихідних обов'язково треба подивитися якийсь дуже теплий фільм, закутатися коцом і випити багато-багато теплого чаю. Навіть не зважаючи на купу різних справ, які потрібно обов'язково виконати, потрібно, просто необхідно насолодитися осінню, помітити її, адже дуже мало людей в наш час помічає природу, пори року, красу навколо.

Зупиніться, огляніться і помітьте нарешті осінь!

Такими були мої думки в четвер. Сьогодні субота і, хоча список справ каже сиди і роби, погода просто кличе, тягне мене на прогулянку, сонечко так гріє, що я відчуваю його ласку навіть в кімнаті. Отже, рішення прийняте заздалегідь - я йду знайомитися з цьогорічною осінню!

Ну і трохи моєї знайомої минулорічної осені...

Я не лінива - я беру приклад зі своїх клітин - я зберігаю енергію.
Хоча, насправді, саме зараз я зовсім не схожа на ліниву - знову завалила себе роботою, купою справ, обов'язків і бажань. Я щаслива, не зважаючи ні на що. Я знаю, що для справжнього щастя потрібно зовсім небагато - багато роботи і того, хто б підтримав в моменти, коли все руйнується. Так от завантажити себе роботою дуже легко (мені принаймні це вдалося дуже швидко і невимушено - насправді, сама не помітила як це сталося), а людина, яка мене підтримає завжди була, є і буде поряд. Можливо, ця людина часом міняється, можливо, щоразу це хтось інший, може, навіть я не завжди помічаю це, але вона завжди поряд, як мінімум в моєму серці.