Наша провина

Знаєте, дуже дивно розуміти, що десь війна, що це "десь" зовсім не за тридев'ять земель, а тут, неподалік, на іншому кінці коханої Батьківщини. І там б'ються не орки і грифони, а наші ж співвітчизники, яких тепер так часто тепер ховають згорьовані матері, нещасні родичі, друзі і просто незнайомі люди, які все ж нагадують, що "герої не вмирають". Я не знаю чи стає легше тим, чийого сина-коханого-батька-брата засипають землею, проте мало б. Але все ж мій змучений мозок відмовляється сприймати те, що я тут купую фарбу і морозиво, а там мої герої у важкій і жаркій амуніції біжать полем і лісом визволяти землю, яка не потрібна тим, хто там жив. Бо хто там жив? Не хочу розпалювати ворожнечу чи когось ображати, бо всюди є різні люди, але всі ми знаємо хто там жив.

Війна. Тепер я знаю що це таке. Я зрозуміла, що війна дуже різна. Бо всі дивляться однаково, а бачать зовсім інше.

думаю, алегорія вийшла досить прозорою

Це протистояння двох титанів з карликами на плечах. Велети хочуть просто бути щасливими і спокійно жити, а малюки штрикають у них тоненькі шпильки і спихають на інших, і обіцяють, що жити стане легше, що будуть великі "пакращення", якщо перемогти суперника. А титани вірять, ведуться на безглузді провокації і щиро ненавидять один одного, хоча брехня навіть не дуже то й прихована. Але як же їм бачити замиленими очима, як чути через товстий шар локшини на вухах? Карлики ж сміються і, насолоджуючись безпекою, травлять титанів, як псів.

Яким я уявляю майбутнє України (ессе на тему з соціології)

Майбутнє - наслідок сучасного. Часто кажуть, що діти - наше майбутнє. Але давайте на хвилинку задумаємось хто це, від чого залежить їхнє світобачення, поведінка, думки. Діти - це відображення батьків, дзеркало світу, в якому вони ростуть.  А те, ким вони стануть і що зроблять, напряму залежить від дорослих, які їх зараз оточують.
Мрії - це дуже добре. Часто вони перетворюються в цілі, яких прагне прагне людина, і допомагають їй жити. Але для того щоб вони здійснились, потрібно уявляти не стільки кінцевий результат, скільки шлях, який до нього веде.

я просто залишу це тут

Безнадія, до якої не варто вдаватися

Так, ми робимо багато необдуманих, невиважених вчинків, про які потім шкодуємо. Так ми часто робимо дуже безглузді речі, які не варті зусиль, витрачених для досягнення чогось. І це стосується не тільки окремих людей, а інколи й цілих натовпів-народів.

Можливо, теперішня бійня в Києві не найкраща дія євромайдану, але, знаєте, часто безглузді речі творять історію, так як наші особисті помилки творять життя. Я не буду приховувати, що робила, та й зараз роблю, і напевно буду робити незліченну кількість дурниць, часом дуже масштабних необдуманих помилок, але ж я вчуся на цьому. І так часто все виходить на краще, що щоразу я все менше боюся помилок і все менше їх роблю.

от так от! дивлюся що твориться в країні і сльози радості спинити не можу, бо це і є те, чого я очікую довгі два місяці, це те, що я сподівалася побачити ще на початку євромайдану...  нарешті мій народ зрозумів, що розмовляти зі скотом марно, що з такими биками, як наша влада можна владнати все лише силовими методами. і саме тоді, коли я почала розчаровуватись в майдані і революції, люди показали на що вони здатні, коли розлючені.

тепер я пишаюся своїм народом ще більше, ніж будь-коли...

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!

Про поточні справи країни, або про революцію

Знаєте, сьогодні вранці почала писати такий великий пафосний пост про євромайдан, але тепер, коли повернулася до гуртожитку поїсти, просто хочу подякувати людям.

Коли помре останній ветеран...

Колись от бились за прекрасних дам

І подвиги присвячували леді,

Пізніше бились просто за міста

Такі в мундирах стрижені ведмеді.

А потім - світова! Не хтіли й не чекали,

Хоч знали вже давно, що все до того йде.

Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,

І сіли дружно другої всі ждем!

Діждалися! Прийшла, не забарилась!

Забрала, що лишилось, підросло,

Але, чомусь у нас не поселилась,

Занадто добрий їй, напевно, тут народ.

Пройшлася двічі, ну, а може, тричі

По наших землях панія Війна.

Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,

Біля воріт стоїть лиш сирота.

На пам'ять залишила ж ветеранів -

Живих цих свідків страшних тих подій.

Вони ж, поки живуть, застерігають

Нас від прийдешньої, вже близької війни.

Стає все менше тих солдатів славних,

Хоробрих медсестер і лікарів,

Які війни обличчя добре знають,

Які щасливі чути вільний спів.

І ось повз мене проплива медалі,

На грудях мужніх вивішені в ряд

Стає все  менше й менше ветеранів,

Але не повернеш вже час назад.

Війна тихенько вигляда з-за рогу,

Вже видно підлу посмішку її...

Яке б то місто взяти у облогу?

І звідки привезти б то кораблі?

Нова війна вже скоро розпочнеться.

Їй треба час лиш, щоб придумать план.

І битися нам все ж, та й доведеться,

Коли помре останній ветеран...

05.11