Яким я уявляю майбутнє України (ессе на тему з соціології)

Майбутнє - наслідок сучасного. Часто кажуть, що діти - наше майбутнє. Але давайте на хвилинку задумаємось хто це, від чого залежить їхнє світобачення, поведінка, думки. Діти - це відображення батьків, дзеркало світу, в якому вони ростуть.  А те, ким вони стануть і що зроблять, напряму залежить від дорослих, які їх зараз оточують.
Мрії - це дуже добре. Часто вони перетворюються в цілі, яких прагне прагне людина, і допомагають їй жити. Але для того щоб вони здійснились, потрібно уявляти не стільки кінцевий результат, скільки шлях, який до нього веде.

Орися

Вони вже місяць не бачилися. Такі різні, такі щасливі разом і такі незалежно-самостійні окремо. Бувають же такі зручні, затишні люди, поряд з якими приємно мовчати, так як і дуріти, з якими завжди хочеться бути щирими і неможливо щось приховувати.

Росяна сповідь

Остання сварка з мамою вибила Настю з колії. Все було не так, не таким, все валилося з рук і не вкладалося в голові навіщо сваритися з найріднішою людиною через дрібниці. Все, в порівнянні з маминою любов'ю здається дрібницями і здається не вартим її сліз чи роздратування. День не вдався зранку - потрібно було щось робити.

Дрібниці

Відчинилися двері і Соня завалилася до теплої кімнати, яка дихала привітністю і лагідністю. Вона прийшла додому така втомлена, якою не була вже дуже давно. Кіт Вася запитально поглянув на хазяйку.

- Ні, Васьок, я була не на парах - сьогодні вихідний. І там я так не втомлююсь. Я гуляла, - Соня любила розповідати про своє життя коту, бо інколи їй здавалось, що це єдиний, хто її слухає, - якби ж то сама... Чого б тоді я була втомленою?

Навчи мене любити

У дверях клацнув замок. Ніхто і ніколи не дізнається наскільки випадково це сталося. Соня залишилася віч-на-віч з ним у невеликій кімнатці. Вона почала хвилюватися. Єдине, що вона знала про цього хлопця - те, що він був відомим Дон Жуаном місцевого масштабу, що гіпнотизував дівчат, як удав кроликів, і навіть найстриманіші, найскромніші лягали до нього в ліжко, стелилися, як шовкові панчохи на їх тендітних ніжках. Соні стало не просто не по собі - їй стало страшно (особливо після того, як згадала зваблену таку скромну і тиху Танічку - золото, а не дитину, яка перевелася після того в інший університет). Тривожний і розгублений погляд хаотично вихоплював із простору хоч що-небудь, за що можна було б зачепитись: лампа, книжки, конспекти, квітка у вазоні, кружка, подушка, ліжко... Всі думки сходились на одному...

Кольорові олівці

Вона вибігла за ним крізь настіж відчинені двері. На вулиці лив холодний осінній дощ, струмені води спускалися з небес долу, як сірі тоненькі стрічки.
Вона аж здригнулася від холодного, навіть морозного, дотику крапель, але швидко звикла до зливи. Змокнувши до ниточки, вона почала ловити дрижаки. Озирнулася, поглянула в обидві сторони вулиці і ніде його не побачила. Він втік.

А ви любите свій ранок?

Чому люди не люблять ранків? Всі незадоволено вилазять з-під ковдри і бурчать, чистячи зуби, потім не встигають на роботу і проносять цей настрій крізь весь день. Вони не зважають на те, чи виспались, чи відновили запас енергії - у будь-якому випадку їм мало сну, мало ночі, мало відпочинку, і, як наслідок, мало життя. Вони завжди незадоволені, невиспані, непривітні.

Світанок

   Багряні промені освітлюють садок і поле, ховають стежку в тіні трав, граються з кожною стеблинкою і переливаються в кожнісінькій краплинці. Стрункі ніжки, що стирчать з картатого літнього сарафана, біжать, збиваючи росу і вимазуючись пилюкою доріжки, поміж степових квіток до сонця. Оленка завжди зустрічає світанок всівшись на старому пеньку з дідом Анатолем. Раніше тут росла стареча величезна груша, яка щоосені приносила соковиті і солодкі-солодкі жовті, як сонце, плоди. Улітку розлога шуршава крона дарувала холодок і звук бджілок, що витали між листям.

   Все в житті минає: дерево постаріло і могло впасти щомиті, тому його спиляли. І на прохання Оленки з дідусем залишили на пам'ять пеньок. Раніше Анатоль з онукою дуже любили сидіти під грушею і зустрічати сонце, милуватися хмарами або слухати вітер в листі. Дівчинка, скільки себе пам'ятає, щоранку бігла полем щоб з дідусем зустріти світанок. Ніколи їй не було лінь, жодного дня вона не проспала, хоч ніколи не наводила будильників.

   Вперше Оленка не прийшла, коли уроки починалися раніше, ніж сходило сонце. Вона дуже переймалася - як же дідусь зустріне світанок без неї, але він все зрозумів і лише порадив добре вчитися. Оленка завжди наполегливо і успішно гризла граніт науки і щоранку, коли могла, зустрічала сонце з дідом Анатолем. Вона обожнювала ці моменти і ніколи не могла намилуватися красою горизонту, ніколи не могла наслухатися дідових оповідок, ніколи не могла уявити кращого початку дня.

   Час ішов, а для дідуся вона все ж залишалася Оленкою, яка завжди буде зустрічати світанки тут, яка поїде вчитися далеко від дому, від діда і від старого пенька, де вони так люблять допомагати просинатися сонцю.

   Оленка поїхала. Звичка вставати із сонцем залишилася і не зникала ніколи, коли б і де дівчина не засинала. Вона просиналася, запарювала чай і дивилася на схід у вікно. Часто нагадувався дім, і стара груша, і великий пеньок, і дідусь Анатоль, особливо вранці. Спогади їй приносили перші промінці сонця. Сьогодні Оленка вперше ледь не запізнилася і не вспіла навіть розчесатися і взутися, але ніхто на це не зверне уваги. Учора були похорони - три дні тому помер дід Анатоль. Оленка приїхала вчора, вона майже не їла і не спала. Вона вперше зусрічатиме сонце сама, як це часто доводилося робити дідусеві. Вона буде зовсім самотньою, без груші, без діда, розпелехана і боса. Сонце, напевно, не впізнає приятельку, всю в сльозах і пилюці, яка перетворюється в болото на ногах від роси і на обличчі від сліз.

   Оленка вперше за чотири дні плакала, голосно, болісно,- вона знала, що тут ніхто не почує і не побачить... окрім сонця, яке тепло торкнеться замурзаного обличчя, зігріє голі плечі і лагідно посміхнеться, як робить це щоранку. Оленка здивується чому не помічала цього жесту раніше і сяде на пеньок, згадає стару грушу... Але ж дерево досі служить їй. Раніше воно дарувало солодкі плоди і прохолоду влітку, а зараз - відпочинок. Дівчина досі любить стару грушу за все, що та їй дала. І дідуся вона любить! Він дав їй схід сонця і вів усе життя, допомагаючи, вислуховуючи, даючи безцінні поради... Оленка заплющить очі уявить дідуся під грушею і як вона, маленька, біжить на зустріч сонцю. Сльози висохнуть, сум замінить любов і дівчина шкодуватиме лише, що останній ранок дід Анатольо зустрів сам: без груші і без його маленької Оленки, - хоча вона й знатиме, що дід носив їх завжди у своєму серці, тому не залишався самотнім ні на мить.

08.02.2013