Це соняшникова дівчинка

 

Не заглядаєш у себе, бо боїшся монстрів.

Не вимикаєш музику, бо почуєш свої думки.
Не прибираєш в кімнаті, бо миттєво впадаєш в апатію.

Не тримаєш продукти в холодильнику, бо майже не їси.

Не плачеш, а лише дивуєшся.

Не згадуєш минулого, бо не знаєш що з ним робити.

Про надзвичайно хороший ранок

Веселі очі і приємні слова дуже підтримують думки в позитивному руслі і не дозволяють настрою падати нижче відмітки "щаслива", сонечко освітлює мертве листя на землі і зігріває увесь світ навколо, люд бігають і метушаться, поспішають залізти в трамвай чи перейти дорогу, в навушниках грає улюблений "Сплин", а вітер тріпає волосся і кидає його просто в лице.

от так от! дивлюся що твориться в країні і сльози радості спинити не можу, бо це і є те, чого я очікую довгі два місяці, це те, що я сподівалася побачити ще на початку євромайдану...  нарешті мій народ зрозумів, що розмовляти зі скотом марно, що з такими биками, як наша влада можна владнати все лише силовими методами. і саме тоді, коли я почала розчаровуватись в майдані і революції, люди показали на що вони здатні, коли розлючені.

тепер я пишаюся своїм народом ще більше, ніж будь-коли...

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!

а ще от шукала стареньку паперову шопку, і знайшла свої старі альбоми... не так давно ніби було, а я вже й забула про них...

Знайомтеся, Осінь!

На вулиці прекрасна осіння погода, але я просто не вспіваю нею намилуватися. Вічна біготня, купа справ і відсутність вільного часу не дають можливості повільно насолодитися цією чарівністю листя, яке прикрашає вже майже голі гілки, яке граційно танцює в повітрі і яке лежить пухнастим килимом поміж дерев парку.

По суті, завтра починаються вихідні. Обов'язково треба сходити в красу осені, заглянути в парк, розглянути мереживо гілок, зберегти хоч частинку тепла в собі, щоб не замерзнути взимку. А ще на вихідних обов'язково треба подивитися якийсь дуже теплий фільм, закутатися коцом і випити багато-багато теплого чаю. Навіть не зважаючи на купу різних справ, які потрібно обов'язково виконати, потрібно, просто необхідно насолодитися осінню, помітити її, адже дуже мало людей в наш час помічає природу, пори року, красу навколо.

Зупиніться, огляніться і помітьте нарешті осінь!

Такими були мої думки в четвер. Сьогодні субота і, хоча список справ каже сиди і роби, погода просто кличе, тягне мене на прогулянку, сонечко так гріє, що я відчуваю його ласку навіть в кімнаті. Отже, рішення прийняте заздалегідь - я йду знайомитися з цьогорічною осінню!

Ну і трохи моєї знайомої минулорічної осені...

Нам лист!

А ви знаєте як приємно отримувати паперові листи? Обов'язково спробуйте! Листи викликають посмішку навіть якщо вони написані неприємними людьми, але щиро і від душі. Навіть, якщо там багато незрозумілих і дивних фраз, купа помилок і не дуже зрозумілі думки, листи несуть в собі гарні емоції... Варто лише подумати про те, що колись цей папір шелестів листям, а тепер частинка лісу лежить у вас на столі, варто уявити як людина думала що написати, як ручка літала над папером, як думки наввипередки влізали автору в голову, як слова красувалися один поперед одного між лінійками чи клітинками листка, як чай самотньо холонув, бо про нього забули, захоплені письмом. Це не такі бездушні букви, якими зараз послуговуюсь я, це кривульки, в кожну з яких вкладене щось особливе, знаки, які несуть тепло рук і душі.
Будь ласка, люди, будьте уважнішими щодо інших - пишіть їм паперові листи!

***

ти схожий на павутинку
такі ж чудні узори
такі ж переливи на сонці
такі ж пісні від подиху вітру (вони прекрасні - прислухайтесь)
і я так само боюсь тебе торкнутися
бо я точно порву надтонкі волосини, зіткані з чогось особливого, так вже було не раз і не двічі. я не будую, бо мій дідусь був будівельником, а я - ні. я руйную, бо для цього не потрібні навички. я - руйнівник, пожежник із майбутнього Бредбері.

Не ти

і ще дещо зі старого...

А знаєш? А тепер вже не болить...
Ти здогадаєшся, я думаю, чому.
Бо я вже звикла, й це не просто мить -
Це стиль життя, в якому ти погруз...
Ні, це не ти і не твоя душа.
І це не ти, якого я кохала.
Я зараз, як поранене лоша,
Яке без сили серед шляху впало.
А ти - не ти, на себе геть не схожий.
Ти деградуєш, синапси втрачаєш,
Із унікального ти станеш так, як кожен.
Я уже чую як ти розмовляєш...
Пардон, поводишся ти, як останнє бидло,
Ти думав, що життя це буде легким?
Невже тобі самому не набридло?
Як шкода, що від тебе я далеко...
Хоча, напевно, це нічого не змінило б,
Мене б ти не послухався, напевно,
Ти не правий - тебе життя не било,
Це ти життя зламав необережно...
Та сонце буде вранці знов вставати,
І звечора заходити за обрій.
Мені тебе не буде вистачати...
Але нічого більш не зміниться в природі.

PS photo by marburi

про осінь

Осінь виявилася дуже пунктуальною пані, на відміну від весни, яка дуже часто запізнюється. Холод і хмуре небо цьогоріч прийшли навіть трохи заздалегідь. У всіх нормальних людей навчальний рік вже почався, але не в нас! Наша біготня збудоражить Львів аж з наступного тижня. А це означає, що знову почнуться пари, репетиції, книжки по ночах, скорочені до непристойного прогулянки і довгі до неможливості лекції, а також багато нових цікавих подій. І я вже все приготувала для своєї діяльності: набудувала планів, розшукала купу цікавинок на вересень і навіть підготувала свій новий блокнот до всієї цієї плутанини.

Відпочинок закінчився і нарешті ми знову погрузимося в атмосферу робочої суєти, недосипання і нікудиневспівання. Так от рік починається досить успішно. Напевно, я нарешті вже доросла до того щоб винести свою "творчість" в люди. 22 вересня я виступлю на літвечорі клубу ЗаБавлЯнКА, щоправда, цього разу лише на Вільному мікрофоні, але це теж немале досягнення для мене.

Так от, дуже  хотілося б, щоб ви допомогли мені вибрати 2-3 вірші для читання. Була б дуже вдячною.
Ну і звичайно, хто хоче приходьте послухати.

Мандри

У всього хорошого є кінець. Закінчилися і мої подорожі цього літа. Я дуже щаслива, що маю змогу знову спати у своєму ліжечку, а не деінде, пити чай зі своєї-маминої кружки, і митися у рідній ванній, де немає гарячої води.

Подорожі завжди викликають у мене непідробні почуття, які неможливо з чимось порівнювати чи описувати словами. Сьогодні, крокуючи містом з сумкою на плечі, кусаючи булочку-сніданок в час, коли сонце давно стомилося кочувати небом, я усвідомила, що це для мене найкращий відпочинок і найбільш цілющі ліки для душі - подорожі.

Пора сумувати

Пора б вже подорослішати, менше їсти шоколаду, менше читати казок, менше відволікатися на несуттєве, менше ненавидіти, менше лінуватися, менше ображати інших, не судити про книжки по обкладинці, про пісні по назві... Пора б стати серйознішою, зайнятися собою, спілкуватися з людьми, працювати, вчитися, полюбити...

Ведмежатко

Маленьке іграшкове ведмежатко

Нагадує про маму нам, про татка,

Про подружок, що гралися в дитинстві,

Про дідусеві люблячі гостинці,

І про бабусину цікаву казку,

Про ніжність мамину і теплу ласку,

Про татову любов, велику й щиру,

І про малу сестру, веселу й милу,

Про перше у моїм житті кохання,

Про гірке дуже перше розставання,

Про все, що ми любили й любим досі,

Про те, які ми все ж таки хороші.

Ось так одне маленьке ведмежатко

Нагадує про маму і про татка

Й комусь воно допомагає жити

І проти течії швидкої пливти.

Тому даруйте людям ведмежаток -

Вони їх можуть і порятувати.

січень 2011

Вишнева пелюстка

Весна вже повноправно вступила на нашу землю, а ще дуже приємно, коли тебе порівнюють з квіткою... тому сьогодні, любуючись цвітом і ароматом весни, згадала свій старенький віршик.

Метнулася пелюстка на обличчя,
Ковзнула по хвилястому волоссі -
Ти несподівано красу помітив...
Ту мить ти добре пам'ятаєш досі.
Вона стояла, опустивши очі,
І слухала стук серця й подих вітру.
Ти дивувався тій красі дівочій
Й вагався чи вона тобі повірить.
Пелюстка опустилась хмаринково
Й заснула на її тонкій долоні,
А ти укрив. Вона ж так загадково
Поглянула - і знову кров у скроні.
Вже скільки раз у цвіт вбирались вишні,
Ти кожен рік ведеш її в садок.
Алеї й тіні тут такі ж затишні
І добре так посидіти удвох.
І не приївся за роки той образ,
Не став буденним, не згубив краси.
Кохав впродовж життя ти лиш один раз -
Свою принцесу пелюсток й роси...

31.03.11

Секрет Дюймовочки

Вона дуже схожа на велику Дюймовочку - така ж нереальна, добра і наївна, в яку можуть вірити лише діти. Напевно, не дарма Наталя вчиться на педагога, хоча їй більше б личили веселі, молодші класи, а не дорослі цинічні студенти. Таких казкових людей в світі дуже мало. Вони схожі на різних героїв, але я певна, що розповіді складалися про них, або ними.

Наталя завойовує людей з перших хвилин спілкування своєю безпосередністю і щирістю. Вдома її зажди чекає кіт (ласкавий і теплий, як хазяйка) і не политі вазони, які стоять на вікнах і столах. Вона любить часто приймати гостей, тому неглибоко заставлені вишукані сервізи з квіточками, а на столі у вазочці завжди лежать солодощі. Маленький збірничок поезії і величезні гори конспектів-словників-текстів-перекладів-завдань-відповідей хаотично застеляють весь робочий стіл, і виділяється лише лампа і місце зошита з ручкою, де дівчина пише вірші (звичайно ж про любов).

ЛЮБЛЮ ЛІТО. Частина 1

От напевно, саме зараз, коли весна не хоче до нас повертатися, а на вулиці лежить метр снігу і мої побоювання про те, що зима залишиться тут панувати на кількасот років як у Нарнії, набувають все більше підтверджень, варто згадати про мою улюблену пору року, якої я починаю дожидатися ще з перших заморозків - про ЛІТО!

Янголятка

Маленькі янголятка

Сплять на м'яких хмаринках.

Встають дуже раненько,

Щоб сонечко піднять,

Промінчики розпутать

І випустити в небо,

І теплі почуття нам

Увесь день дарувать.

Промінчики ласкаві

Нас, кожного, голублять -

Це наші янголятка

Дають про себе знать.

Віддячить можеш тим же:

Поглянуть колись в небо

І трішечки усмíшок

Й тепла подарувать.

Весна 2009

Перша прем'єра

У вівторок пройшла перша моя прем'єра в складі театру-студії "Хочу!". І хоча роль дівчини без слів і з двома виходами на сцену не головна, та задоволення я отримала не менше, ніж інші учасники. Це незабутнє відчуття повернення на сцену не можливо замінити. Це, напевно, і є моє життя - творчість. Всі види мистецтва близькі мені, інколи, набагато ближчі за людей. Бувають же такі люди, народжені для мистецтва. Я відчуваю, що мистецтво - це і є, по суті, моє життя, тому що часто мені хочеться побути наодинці, там, де немає людей, але ще ніколи не виникало в мене бажання побути там, де немає мистецтва. Завжди мені хочеться творити - чи то малювати, чи писати, чи співати, а нещодавно я зрозуміла, що й виступати на сцені не так вже й важко і страшно, якщо добре підготуватися і працювати для задоволення, а не для чогось іншого. А ще, що мені кортить повертатися туди знову.

Так от виставляю кілька світлин з прем'єри і репетиції п'єси за Шевченковою "Наймичкою"

Шевченкова русалка

От і закінчився ще один напружений день. Хоча справ досить і ще на пів, але зроблено і так не мало.  До мого життя додається ще одна недоспана ніч, кілька п'ятірок та купа позитивних вражень, як винагорода за зусилля, витрачені не без певного задоволення. Приємно за свої старання отримувати гідну нагороду, ще приємніше, якщо нагорода перевершує сподівання. Це я про оцінки.

А ще сьогодні зрозуміла, що ніколи не пошкодую про те, що пішла в театральну студію. Де ще б я знайшла таких веселих позитивних і світлих людей? В сучасному світі дуже важко таких знайти, та ще й сконцентрувати в одному місці. Приємно ходити на репетиції, навіть, якщо від мене там не багато користі, туди варто ходити навіть лише заради людей і їхніх думок. Це наспрвді особливі люди з особливими душами і світосприйняттями, які  мені дуже подобаються саме своєю індивідуальністю і небуденністю.
Сьогодні на Шевченківських читаннях наша групка якісно виділилась на фоні  інших читців, причому не тільки костюмами, які були у більшості учасників, а саме душевністю, чуттєвістю і емоційністю, й, не побоюсь цього слова, професіоналізмом, яким завдячуємо нашому чудовому художньому керівнику.

А я в Карпати...

Всі нормальні люди хочуть на море, а я, як представник "дивних" чи "незвичайних" створінь (я сумніваюсь, що людина, бо зовсім не розумію своїх одноплемінників, їхньої відсутньої логіки і поведінки загалом) хочу в гори. Там чисте, якогось особливого складу, повітря, дуже мало цих надокучливих істот, які іменують себе людьми, і така жадана тиша!
Чомусь, коли мені кажуть Карпати, я зразу ж згадую ліцейські поїздки, купу подій, які відбулися за ці 3 роки, сміх, гамір, пісні під гітару біля ватри, але я завжди забуваю про свою першу поїздку.

Ось і розпочався мій надтиждень - дні, за які я сподіваюся встигнути більше: більше вивчити, більше зробити, більше висловити, більше подарувати, більше виконати обіцянок, більше побачити людей, більше проїхати кілометрів і стати трохи більше щасливою. В такі моменти я відчуваю себе живою, втомленою, вимотаною, але живішою від усіх живих. Це так, бо я рухаюся, я бігаю і не зупиняюся, бо навіть їм на ходу. Не дарма кажуть, що рух - це життя.
А ще в такі моменти рідше думаю про відпочинок. Якби могла, не зупинялася б ніколи, завжди б рухалась. Хоча... є місце, яке я згадую завжди, як найкраще для відпочинку...

Моя похмура весела неділя

Ось уже третій день весни, а все так само холодно. Мороз проникає через вікна і двері до моєї душі, напряму, без жодних перепон. Намагаюся захиститися квадратиками улюбленого коца, але це майже не допомагає... Навколо давлять книжки і конспекти, нагадуючи, що треба щось робити, щось вчити. Задумуюсь над тим, що сьогодні потрібно йти в місто: список покупок вже складений, часу до від'їзду додому майже не залишилося. За вікном пронизливий вітер і зовсім не привабливе сіре небо аж ніяк не викликають бажання приєднатися до них. Я вже зовсім розлінувалася, але моє виправдання - зима і холод (як зовнішній, так і душевний). Щоб хоч якось себе організувати і підбадьорити, вестиму блог і намагатимуся щодня виставляти хоч одну публікацію. Можливо, вам це все нецікаво, але це потрібно для мене. Не знаю, чи хтось ще читає це моє ниття, але дякую вам, якщо такі є.

Так я думала вранці, але після того як ми нагулялися, нафоткалися і добряче змерзли, я ніскілечки не шкодую про те, що вибралася у світ.