І все ж, я не розумію лише одного.

Більше 20 років тому 90% жителів тоді ще УРСР проголосували за незалежність України, її вихід з Радянського Союзу. Зараз частина тих самих людей повертає голову в сторону Росії, правонаслідниці СРСР.
Невже з тієї сторони прийшло ще мало горя на наші землі? Мало людей було знищено віяннями з Москви? Мало крові випила з нас "старша сестра"? Мало знущань ми зазнали?

Я не розумію як можна продавати душу за гроші, не розумію як можна продавати свою Батьківщину, свій народ. Напевно, мені справді не дано зрозуміти цього. І, напевно, це і на краще.

Любіть Україну так, як досі ніхто ще цього не робив...

І знову про революцію, вже ніби підсумки...

Ну от пройшло два тижні мітингів, акцій протестів, "страйків", багатообіцяючих лозунгів, пропускання пар, порожніх коридорів у ВУЗах, яскравих плакатів, холодних площ, гарячих майжечаїв і сердець. Як бачимо, результат (хотілося б написати "не", але на жаль...) забарився. Нашій владі чомусь байдуже на народ, тому основних його вимог ніхто навіть не збирається виконувати. І це не песимізм, а здоровий реалізм: влада живе окремим життям від народу, навіть не зважаючи на нас.
Це те, що думають всі.

Про поточні справи країни, або про революцію

Знаєте, сьогодні вранці почала писати такий великий пафосний пост про євромайдан, але тепер, коли повернулася до гуртожитку поїсти, просто хочу подякувати людям.

затишок

Ловлю кота. Люблю кота. Мурчик теж мене любить. Або просто так собі думаю. Його шерсть така м'якенька, пухкенька і пахне затишком.

і от починається... найближчі вечори будуть починатися з літра кави і продовжуватися до переможного кінця!!! ось так по-бойовому я налаштована сьогодні, було б добре не втратити запалу до кінця модульного тижня...

...багато-багато кави...

Прокрастинація (англ. Procrastination) — психологічний термін, означає схильність особи відкладати на потім, на завтра, на майбутнє неприємні рішення та справи. [Вікіпедія]

...я прокрастиную...

- Що ти робиш?
- Я читаю милі історії і переписуюсь з коханим. Загалом, я читаю Гербіш і А., двох моїх улюблених авторів.

моральне плацебо

"Особливо діючим самонавіяння буває в тих випадках, коли проводиться перед сном і відразу ж після ранкового пробудження, лежачи в ліжку. Які-небудь зусилля, вольові дії тут не потрібні. Всі формули вимовляються спокійно, без напруги. Подумки вимовлені слова викликають ефект самонавіяння, що приводить до відповідних змін в організмі. Уявні вселяння повинні бути простими й короткими. Слова вимовляються в повільному темпі, у такт подиху."

Тому щоранку повторюйте собі "мене чекає чудовий, найкращий у моєму житті день", а засинайте з думкою "я найщасливіша людина в цьому світі". Також ви можете продовжувати думку, розкривати і пояснювати її. Це можна назвати моральним плацебо.

Дивитися на сонце крізь вії і показувати йому своє обличчя, а не ховатись і відвертатись, як це роблять всі, коли їм сліпить очі. Адже сонце не хоче робити нам боляче, воно лиш хоче зазирнути в душу і освітлити всі найтемніші її закутки (тобто допомогти побачити себе)

- дурачитися - найвищий прояв довіри, тому що тоді ми не прикидаємося
- а мені це дійшло давно
- та дійшло то мені давно, просто зараз я побачила цьому підтвердження...

-я не модний
-ти бегемотний)))

Знайомтеся, Осінь!

На вулиці прекрасна осіння погода, але я просто не вспіваю нею намилуватися. Вічна біготня, купа справ і відсутність вільного часу не дають можливості повільно насолодитися цією чарівністю листя, яке прикрашає вже майже голі гілки, яке граційно танцює в повітрі і яке лежить пухнастим килимом поміж дерев парку.

По суті, завтра починаються вихідні. Обов'язково треба сходити в красу осені, заглянути в парк, розглянути мереживо гілок, зберегти хоч частинку тепла в собі, щоб не замерзнути взимку. А ще на вихідних обов'язково треба подивитися якийсь дуже теплий фільм, закутатися коцом і випити багато-багато теплого чаю. Навіть не зважаючи на купу різних справ, які потрібно обов'язково виконати, потрібно, просто необхідно насолодитися осінню, помітити її, адже дуже мало людей в наш час помічає природу, пори року, красу навколо.

Зупиніться, огляніться і помітьте нарешті осінь!

Такими були мої думки в четвер. Сьогодні субота і, хоча список справ каже сиди і роби, погода просто кличе, тягне мене на прогулянку, сонечко так гріє, що я відчуваю його ласку навіть в кімнаті. Отже, рішення прийняте заздалегідь - я йду знайомитися з цьогорічною осінню!

Ну і трохи моєї знайомої минулорічної осені...

Я не лінива - я беру приклад зі своїх клітин - я зберігаю енергію.
Хоча, насправді, саме зараз я зовсім не схожа на ліниву - знову завалила себе роботою, купою справ, обов'язків і бажань. Я щаслива, не зважаючи ні на що. Я знаю, що для справжнього щастя потрібно зовсім небагато - багато роботи і того, хто б підтримав в моменти, коли все руйнується. Так от завантажити себе роботою дуже легко (мені принаймні це вдалося дуже швидко і невимушено - насправді, сама не помітила як це сталося), а людина, яка мене підтримає завжди була, є і буде поряд. Можливо, ця людина часом міняється, можливо, щоразу це хтось інший, може, навіть я не завжди помічаю це, але вона завжди поряд, як мінімум в моєму серці.

Тепер люди замість намиста носять навушники, замість браслетів - годинники, а замість думок - дивні звуки, які вони називають музикою...

Пишу тобі. Тобі і більш нікому,

Бо іншим вже не маю що сказати.

Ніхто не зауважить мою втому,

А ти спитаєш чи це того варте?

Вчора якось гортала блокнот і натрапила на пізньо-серпневий вірш, який чомусь викликав у мене посмішку і якесь полегшення. Нехай і вам він принесе хоч якийсь позитив)



Ніби літо, а дуже холодно.
Я ходжу, перемотана коцом,
І цікавлюсь чужими походами
Й переплетом чужих емоцій.

Ніби нудно і нецікаво,
А до мене вернулась муза
І тому п'ю багато кави
І готую душевні шлюзи.

Ніби небо вночі красиве,
А мені якось не до нього.
Може й правда, що я щаслива,
І дарма щось прошу у Бога?

Ніби ти давно не приходиш,
Та мені вже тебе й не треба.
Я шукаю вже інший погляд
Й часом свій направляю в небо...

Якщо вже навіть наші клітини не довіряють нам (і накопичують побільше поживних речовин), то що вже казати про інших людей???

Нам лист!

А ви знаєте як приємно отримувати паперові листи? Обов'язково спробуйте! Листи викликають посмішку навіть якщо вони написані неприємними людьми, але щиро і від душі. Навіть, якщо там багато незрозумілих і дивних фраз, купа помилок і не дуже зрозумілі думки, листи несуть в собі гарні емоції... Варто лише подумати про те, що колись цей папір шелестів листям, а тепер частинка лісу лежить у вас на столі, варто уявити як людина думала що написати, як ручка літала над папером, як думки наввипередки влізали автору в голову, як слова красувалися один поперед одного між лінійками чи клітинками листка, як чай самотньо холонув, бо про нього забули, захоплені письмом. Це не такі бездушні букви, якими зараз послуговуюсь я, це кривульки, в кожну з яких вкладене щось особливе, знаки, які несуть тепло рук і душі.
Будь ласка, люди, будьте уважнішими щодо інших - пишіть їм паперові листи!

***

ти схожий на павутинку
такі ж чудні узори
такі ж переливи на сонці
такі ж пісні від подиху вітру (вони прекрасні - прислухайтесь)
і я так само боюсь тебе торкнутися
бо я точно порву надтонкі волосини, зіткані з чогось особливого, так вже було не раз і не двічі. я не будую, бо мій дідусь був будівельником, а я - ні. я руйную, бо для цього не потрібні навички. я - руйнівник, пожежник із майбутнього Бредбері.

Не ти

і ще дещо зі старого...

А знаєш? А тепер вже не болить...
Ти здогадаєшся, я думаю, чому.
Бо я вже звикла, й це не просто мить -
Це стиль життя, в якому ти погруз...
Ні, це не ти і не твоя душа.
І це не ти, якого я кохала.
Я зараз, як поранене лоша,
Яке без сили серед шляху впало.
А ти - не ти, на себе геть не схожий.
Ти деградуєш, синапси втрачаєш,
Із унікального ти станеш так, як кожен.
Я уже чую як ти розмовляєш...
Пардон, поводишся ти, як останнє бидло,
Ти думав, що життя це буде легким?
Невже тобі самому не набридло?
Як шкода, що від тебе я далеко...
Хоча, напевно, це нічого не змінило б,
Мене б ти не послухався, напевно,
Ти не правий - тебе життя не било,
Це ти життя зламав необережно...
Та сонце буде вранці знов вставати,
І звечора заходити за обрій.
Мені тебе не буде вистачати...
Але нічого більш не зміниться в природі.

PS photo by marburi

про осінь

Осінь виявилася дуже пунктуальною пані, на відміну від весни, яка дуже часто запізнюється. Холод і хмуре небо цьогоріч прийшли навіть трохи заздалегідь. У всіх нормальних людей навчальний рік вже почався, але не в нас! Наша біготня збудоражить Львів аж з наступного тижня. А це означає, що знову почнуться пари, репетиції, книжки по ночах, скорочені до непристойного прогулянки і довгі до неможливості лекції, а також багато нових цікавих подій. І я вже все приготувала для своєї діяльності: набудувала планів, розшукала купу цікавинок на вересень і навіть підготувала свій новий блокнот до всієї цієї плутанини.

Відпочинок закінчився і нарешті ми знову погрузимося в атмосферу робочої суєти, недосипання і нікудиневспівання. Так от рік починається досить успішно. Напевно, я нарешті вже доросла до того щоб винести свою "творчість" в люди. 22 вересня я виступлю на літвечорі клубу ЗаБавлЯнКА, щоправда, цього разу лише на Вільному мікрофоні, але це теж немале досягнення для мене.

Так от, дуже  хотілося б, щоб ви допомогли мені вибрати 2-3 вірші для читання. Була б дуже вдячною.
Ну і звичайно, хто хоче приходьте послухати.

Вибачте

Знаєте, насправді, зараз мені дуже важко вести блог. Я не можу розібратися сама в собі, зовнішні обставини взагалі катастрофічні, але ж я так хочу приносити позитив, радість і щастя, осяяти хоч кількох людей своїм світлом. Проте, моя лампа чомусь гасне і зараз лише ледь жевріє, подаючи тільки незначні натяки на своє існування. Моє світло настільки тьмяне, що не може освітити навіть найближчих людей, а жар настільки холодний, що не зігріває навіть кота. Вибачте мені, шановні читачі, якщо деякі мої публікації не світяться, а поглинають фотони, вибачте, якщо за другим законом термодинаміки я забираю у вас тепло, але я буду старатися виправитись, я справді хочу нести людям добро.
Скоро почнеться новий навчальний рік, скоро я поїду в своє лігвище, де проведу більшу частину цього року. Я щиро сподіваюся, що моє життя зміниться в кращу сторону, тому що для цього є всі передумови.
Люди, дякую, що ви зі мною (як би мало вас не було, я знаю, що ви існуєте), дякую за те, що ви мене читаєте, за те, що вам подобаються мої метелики.
Сподіваюся, що цей навчальний рік принесе вам і мені ще багато приємних сюрпризів!
А поки ось вам дуже життєстверджуюче фото, зроблене у Львові.

Коли мені дуже погано,
Мене обіймають люди.
І я от не знаю напевно,
Але вони мене дуже люблять.

Коли мені дуже погано,
Мені радять цукор їсти.
І це дуже гарна порада,
Коли лінь місити тісто.

Коли мені дуже погано,
Читаю чужії вірші,
І думаю, дуже гарно
Усе ж дехто зараз пише.

Коли мені дуже погано,
Мені хтось вмикає пісню.
І я заслуховуюсь жадно
Аж поки терпіння не трісне.

Коли мені дуже погано
І світ весь жахливий і темний,
Я згадую мою маму
Й маленький пишу памфлетик.

PS photo by Anna Gawlak

ВІДЬМА

І знаю я, що це все не назавжди.
Кажу тобі, а ти лише смієшся.
Вітаю, ти із відьмою зв'язався.
Тепер води живої не нап'єшся.

Ти віриш в світло і щасливий шлях.
Ти думаєш: "та що в цьому такого?"
Насправді ж, ти танцюєш на ножах.
Тепер тебе скалічить навіть втома.

Ти думаєш що це любов? Даремно.
Захоплюєшся нею не один.
Звичайно, вона дуже мила й чемна.
Та зваж, що це все просто від нудьги.

Її кохання вже давно не в неї,
Душа і серце в полум'ї живуть.
Її вже не врятує добра фея,
Вона вже не зверне на добру путь.

Чекаю

Та ні, я не буду закохана.

І очі твої я забуду.

Згорнуся тугим, м'яким коконом

І знов не відкриюся чуду...

Не вперше зроблю це, не вдруге,

Зі мною таке вже бувало,

Що мріяла я знайти друга

І другу життя шматувала.

Не хочу кохання високого,

Такого, що зняте з небес.

Я хочу лише бути коконом,

Для мене щоб світ ще воскрес.

Не хочу патоки романтики,

Вона залишає оскому.

Я хочу щоб в нашій галактиці

Я мала куди йти додому.

Не хочу затяжних цілунків

І тисяч багрових троянд.

Я хочу тримати за руку

І слово лиш чути "моя".

Так, згідна, що я ненормальна,

Бо я не шукаю кохання.

Я й так нездорова морально -

Навіщо іще ці зітхання?

Насправді ж, усе дуже просто:

Чекаю, як чуда, друга:

З ним поряд не буде млосно,

Він зніме усю напругу.

Мандри

У всього хорошого є кінець. Закінчилися і мої подорожі цього літа. Я дуже щаслива, що маю змогу знову спати у своєму ліжечку, а не деінде, пити чай зі своєї-маминої кружки, і митися у рідній ванній, де немає гарячої води.

Подорожі завжди викликають у мене непідробні почуття, які неможливо з чимось порівнювати чи описувати словами. Сьогодні, крокуючи містом з сумкою на плечі, кусаючи булочку-сніданок в час, коли сонце давно стомилося кочувати небом, я усвідомила, що це для мене найкращий відпочинок і найбільш цілющі ліки для душі - подорожі.

Думки, навіяні однією ну дуже настирною людиною

Я не вірю в кохання з першого погляду. Не буває так, щоб зовнішність людини настільки виказувала душу. Мені дуже важко звикати до людей. Потрібно провести не один місяць разом щоб я назвала людину другом, щоб впустила її в світ своїх метеликів, що вже говорити про кохання. Насправді, я не розумію людей, які відразу віддають комусь секрет свого світу. Навіщо? Як можна бути впевненим, що там не зникне гармонія, будована роками? Але, з іншого боку, якщо там немає порядку: травичка не чиста, квіти не цвітуть, книги не мають свого місця на поличках, чайник не кипить і капелюшник не п'є чай зі своїми майбутніми друзями, то втрачати, справді, нічого.

Чудні думки

І все ж у час, коли рідненький ноутбук лежить далеко у сумці, а клавіатура домашнього комп'ютера страшенно не надихає що-небудь писати, за два дні тричі вибиває світло і трохи страшнувато довго сидіти за комп'ютером через зливи, грози і потопи в місті, у мою розпатлану голову приходять чудні думки. Насправді, саме в такі дні є більше часу для тиші, бродіння по старих думках, спогадах про недалеке минуле і елементарних висновків, до яких чомусь не доходило раніше, є час для книжок, які не планувались і справ, які давно варто було б закінчити. І саме у  такі дні найщиріше радієш знайомим голосам у трубці, за якими справді сумуєш, які так легко тебе веселять, і повідомляють тобі такі хороші новини!

Пора сумувати

Пора б вже подорослішати, менше їсти шоколаду, менше читати казок, менше відволікатися на несуттєве, менше ненавидіти, менше лінуватися, менше ображати інших, не судити про книжки по обкладинці, про пісні по назві... Пора б стати серйознішою, зайнятися собою, спілкуватися з людьми, працювати, вчитися, полюбити...

Ніхто

Дуже дивний стан, коли не хочеться писати, швидше навіть неможеться... І, в принципі, писати немає чого. Часу достатньо, думки ніби є, а букви мене не слухаються, метелики безпорадно мечуться в різні сторони і лише малесенька така надія на краще причаїлася десь там в самому куточку свідомості.

Кожному треба час від часу ставати ніким, нічого не робити, не втомлюватися і не виділятися, для того щоб потім цінувати моменти слави, цікаву роботу, приємну втому і власну значимість. Це, як зазнати горя, щоб ближче до серця сприйняти щастя.

Не знаю, коли повернуся, тому гарного всім відпочинку!

Лиш щастя

Людей багато... Люди всюди...

Вони всі тиснуть і кричать!

І, що свободи вже не буде,

Читаю я в твоїх очах.

А серце так не згідне жити!

Воно не хоче поміж стін

Так існувати, тліти, гнити.

Воно чекає різких змін.
Мені бажається ж простóру

Навколо - поля, лісу, гір...

Так, щоб людей не було поруч,

А недалеко - рідний двір,

Куди я можу повернутись

У будь-який момент і час,

Де є до кого пригорнутись,

Де тихо в серці грає вальс.

Я не люблю у стаді бути,

Належати до сірих мас.

Я хочу казки, хочу чуда,

А не гучних брехливих фраз.

Мені не треба ні мільйонів,

Ні популярності у ЗМІ,

Мені - лиш щастя у долонях,

А не у небі журавлів...

січень 2012

Подобатися, любити, кохати

Любов... яке загадкове і багатозначне слово... особливо в нашій мові. В англійській мові є слова like i love - подобатися і любити, в російській мові є нравится і любить, а українська дає нам більше варіацій, ми маємо подобатися, любити і кохати. І яка це колосальна різниця. Тобто, почуття вже діляться не на два, а на три рівні.
Зрозуміло чим відрізняється like, нравится і подобатися від love, любить і кохати (подобатися може навіть незнайома людина, або щось неживе), але яка ж різниця між кохати і любити. Насправді, кожен встановлює її сам. Вікіпедія ототожнює ці поняття, але моя свідомість відмовляється надавати двом абсолютно різним словам одного значення. Адже, кохати - це щось набагато серйозніше, щось набагато вище, ніж любити. Я люблю своїх друзів, рідних, але я їх не кохаю. Кохати можна лише кохану людину, вибачте за тавтологію. В моєму розумінні любов стоїть між подобається і кохаю, але не як проміжний варіант, а як одна з матрьошок. Я можу кохати лише ту людину, яку люблю, а любити, лише тих, хто мені подобається. Це, по моєму, логічно і зрозуміло, як те, що плавикова кислота розчиняє скло. Взагалі, мій мозок майже урівнює любов і дружбу, хоч деякі відмінності все ж зберігаються.
Останнім часом, напевно, я занадто часто вживаю слово люблю замість дружу, але ж так сказати легше "я тебе люблю", ніж "я тебе дружу". Деякі люди занадто близько до серця беруть мої слова, вони вірять, хоча насправді це лише різниця в розумінні слова - так виходить дуже багато непорозумінь. Я не хочу нікого ображати, але ж не буду всім по черзі пояснювати своє бачення цього і так незрозумілого світу. Хоча рівновага не зміститься від одного непорозуміння - до того ж так жити веселіше.

Талант

Я до нього занадто звикла,
А тебе ще не знаю зовсім.
Не дивись в мене так проникливо!
Наробила дурниць - і годі!

Я не хочу знов ранити душу
Чи твою, чи чиюсь - не важливо.
Я нікого кохати не мушу.
Може, буду сама щаслива?

Може справді, талант у мене
Калічити людям душі?
Для мене це якось буденно
Та інколи боляче дуже.

Я не хочу нових баталій,
І нових покалічених жертв.
Я сама буду йти далі
Без заступництва ваших небес.

11.06.2013

Орися

Вони вже місяць не бачилися. Такі різні, такі щасливі разом і такі незалежно-самостійні окремо. Бувають же такі зручні, затишні люди, поряд з якими приємно мовчати, так як і дуріти, з якими завжди хочеться бути щирими і неможливо щось приховувати.

Стати щасливими

Звичайно, це якось безглуздо - все спихати на день, коли ти народився, але все ж, я не раз вже переконалася, що це справді має великий вплив на людину. Знаки зодіаку - звучить якось комічно, а якщо почитати всі ці казки в інтернеті, то і взагалі - смішно. Я ж спираюся на власний досвід і певні загальновідомі факти. Наприклад, всім відомо, що Терези завжди вагаються, не можуть вибрати один варіант. Я ніколи не можу впевнено щось стверджувати, бо розглядаю це з різних точок зору і оцінюю всі плюси й мінуси.

Нещодавно метелики розглядали одну думку, яку можна розвинути з двох сторін. І я, напевно, почну з сумної.

Жертва

Так от - цікаве запитання:
Кого люблю? А чи кохаю?
Бо не подобається давня
Ота порада-заклинання:
Послухай серця, воно скаже...
ВОНО давно лежить у комі!
У нього передозування,
А, може, навіть і саркома
Від запитань, думок важливих,
Бо, "що забардзо, то не здраво",
Бо то не можна так зациклить
Свою увагу і уяву.
Так. Важко зовсім і незвично
Цю краплю відчувать любові
Та, може, з часом і возвисить
Вона, а не утопить
У цьому шквалі, вихрі, зливі
Емоцій, почуттів, любові
А, може, так от і залишить
Тонути аж до непритоми.
І невідомо, що то буде:
Політ, заплив чи перегони.
Боротись я за щось не звикла,
І не люблю я перепони.
Але, якщо для щастя треба
Летіти, плавати чи бігти,
Я можу принести у жертву
Усі свої старі закони.

26.05.13

Той вогник

Кохання - не гріх і не кара,

Караєм себе ми самі:

Вважаєм своє життя раєм,

Живемо ж на грішній землі.

А потім - така от запара:

Чи любиш мене ти чи ні?

Чи будеш моїм ти Адамом?

Чи скажеш всю правду мені?

Покажеш жорстокість буденну

Чи ангелом зробиш мене?

Покинеш, слабку і нужденну,

Чи втішиш, й погане мине?
Кохання лиш щире і чисте

Ілюзію створює раю.

І тут вже одна лиш відмінність -

В раю почуття не згасають.

Не дні пролітають, не тижні -

Роки, й може, десятиліття.

Зв'язок між людьми лише кріпне

Кохання ж стухає повільно.

Але не погасне той вогник,

Яка б не була там погода -

Його захистить мужність серця

І ніжна та щира турбота.

жовтень 2010

Ведмежатко

Маленьке іграшкове ведмежатко

Нагадує про маму нам, про татка,

Про подружок, що гралися в дитинстві,

Про дідусеві люблячі гостинці,

І про бабусину цікаву казку,

Про ніжність мамину і теплу ласку,

Про татову любов, велику й щиру,

І про малу сестру, веселу й милу,

Про перше у моїм житті кохання,

Про гірке дуже перше розставання,

Про все, що ми любили й любим досі,

Про те, які ми все ж таки хороші.

Ось так одне маленьке ведмежатко

Нагадує про маму і про татка

Й комусь воно допомагає жити

І проти течії швидкої пливти.

Тому даруйте людям ведмежаток -

Вони їх можуть і порятувати.

січень 2011

Мій

Стіл, лампа, безлад - все життєво,

Слід синіх ручок поміж синіх меж.

Для тебе це, можливо, не суттєво,

Бо ми не будували жодних веж.

Ми не поклали жодної цеглинки

І не було між нами почуття.

Це все ілюзії - придумані картинки.

Не будем мати навіть каяття.

Ми ким були - ніколи вже не будем,

Не буде вже наївності і мрій,

Хоч цього ми ніколи не забудем

І ти для мене завжди тільки МІЙ!

06.08.2011

Коли помре останній ветеран...

Колись от бились за прекрасних дам

І подвиги присвячували леді,

Пізніше бились просто за міста

Такі в мундирах стрижені ведмеді.

А потім - світова! Не хтіли й не чекали,

Хоч знали вже давно, що все до того йде.

Пошкрябали в кутках, віддали все, що мали,

І сіли дружно другої всі ждем!

Діждалися! Прийшла, не забарилась!

Забрала, що лишилось, підросло,

Але, чомусь у нас не поселилась,

Занадто добрий їй, напевно, тут народ.

Пройшлася двічі, ну, а може, тричі

По наших землях панія Війна.

Забрала в нас Марічку, з нею й Гриця,

Біля воріт стоїть лиш сирота.

На пам'ять залишила ж ветеранів -

Живих цих свідків страшних тих подій.

Вони ж, поки живуть, застерігають

Нас від прийдешньої, вже близької війни.

Стає все менше тих солдатів славних,

Хоробрих медсестер і лікарів,

Які війни обличчя добре знають,

Які щасливі чути вільний спів.

І ось повз мене проплива медалі,

На грудях мужніх вивішені в ряд

Стає все  менше й менше ветеранів,

Але не повернеш вже час назад.

Війна тихенько вигляда з-за рогу,

Вже видно підлу посмішку її...

Яке б то місто взяти у облогу?

І звідки привезти б то кораблі?

Нова війна вже скоро розпочнеться.

Їй треба час лиш, щоб придумать план.

І битися нам все ж, та й доведеться,

Коли помре останній ветеран...

05.11

Вишнева пелюстка

Весна вже повноправно вступила на нашу землю, а ще дуже приємно, коли тебе порівнюють з квіткою... тому сьогодні, любуючись цвітом і ароматом весни, згадала свій старенький віршик.

Метнулася пелюстка на обличчя,
Ковзнула по хвилястому волоссі -
Ти несподівано красу помітив...
Ту мить ти добре пам'ятаєш досі.
Вона стояла, опустивши очі,
І слухала стук серця й подих вітру.
Ти дивувався тій красі дівочій
Й вагався чи вона тобі повірить.
Пелюстка опустилась хмаринково
Й заснула на її тонкій долоні,
А ти укрив. Вона ж так загадково
Поглянула - і знову кров у скроні.
Вже скільки раз у цвіт вбирались вишні,
Ти кожен рік ведеш її в садок.
Алеї й тіні тут такі ж затишні
І добре так посидіти удвох.
І не приївся за роки той образ,
Не став буденним, не згубив краси.
Кохав впродовж життя ти лиш один раз -
Свою принцесу пелюсток й роси...

31.03.11

Щоб не сумувати

Коли хандра, просинаєшся зразу з поганим настроєм і не те щоб встаєш, а, здається, народжуєшся не з тієї ноги, не потрібно впадати в депресію чи апатію, різати вени ложкою, стрибати зі стільця чи вішатися на туалетному папері. Для того щоб розвіятись і, можливо, навіть підняти настрій, потрібно лише кілька друзів, трохи позитивних людей і найкращу подругу на десерт.

Є Й НАБАГАТО ГІРШІ...

любов так змінює людину,
що часом сам не впізнаю
себе. Це краща половина
моя, хоч вірш зовсім не йде:
вичавлюю слова в рядочки,
складаю букви у стовпці.
насправді ж, хочу ваші очі
лиш від проблеми відвести.

змінився мій порядок денний,
всі плани - канули давно,
але я вірю в чудо щастя
і в те, що нам воно дано.
нічого так не тормошило
давно затяганих думок,
як це тремтіння в моїх жилах
і танго в животі кишок.

такі тепер у мене вірші
і, може, це не ідеал,
проте є й набагато гірші,
які я бачив у книжках.

***

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
І з ними в бідності, й в достатку
живи чи доживай свій вік.
"Не думай - думати шкідливо,"-
переконає тебе хтось.
Йому ж бо зовсім не важливо
як буде житись, як жилось.
Йому лиш треба керувати
охапкою цих сірих мас,
які повірили направду
що так от сам прийшов їх час,
що сидячи на тому ж місці,
вони змінили стиль життя,
хоч справді тільки ожиріли
тіла і душі у клітках.

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
Не думай і не повертайся,
минуле - то лиш їдкий дим.
Так, правильно - про себе думай,
про те, як вижити, не жить.
Продайся тим, хто більше платить
і не дивись в майбутнє, ні.
Тобі не треба ті уроки,
які історія дала,
ти маєш досить вже мороки
щоб думать про якісь діла.
Живеш теперішнім і плачеш,
що вчора думав - промине,
що думав "з кожним може статись,
зачепить всіх, та не мене".
Ти далі плач, сиди й не думай
і, може, у житті хоч раз
всміхнеться доля, вже беззуба,
й станцюєш ти щасливий вальс.

Ось так, назавжди, без останку,
віддайся почуттям своїм.
Живем не в злидарстві - в достатку.
Та чи життям живем своїм?

ЛЮБЛЮ ЛІТО. Частина 2

"ДО ЛІТА НЕ БУДИТИ,"- хотілося б вивісити над ліжком таку табличку і заснути до справжнього тепла.

А прокинутися лише тоді, коли

• дощ не буде змінюватись раптом на сніг;

Хотілося б жити...

Життя набирає обертів і все менше часу я маю для того щоб подумати чи написати. І це просто чудово! Адже нещодавно мені сказали: "інколи потрібно не думати, а відчувати". Чим більше в мене роботи і менше вільного часу, тим менше я думаю, тим більше відчуваю.

Секрет Дюймовочки

Вона дуже схожа на велику Дюймовочку - така ж нереальна, добра і наївна, в яку можуть вірити лише діти. Напевно, не дарма Наталя вчиться на педагога, хоча їй більше б личили веселі, молодші класи, а не дорослі цинічні студенти. Таких казкових людей в світі дуже мало. Вони схожі на різних героїв, але я певна, що розповіді складалися про них, або ними.

Наталя завойовує людей з перших хвилин спілкування своєю безпосередністю і щирістю. Вдома її зажди чекає кіт (ласкавий і теплий, як хазяйка) і не политі вазони, які стоять на вікнах і столах. Вона любить часто приймати гостей, тому неглибоко заставлені вишукані сервізи з квіточками, а на столі у вазочці завжди лежать солодощі. Маленький збірничок поезії і величезні гори конспектів-словників-текстів-перекладів-завдань-відповідей хаотично застеляють весь робочий стіл, і виділяється лише лампа і місце зошита з ручкою, де дівчина пише вірші (звичайно ж про любов).

ЛЮБЛЮ ЛІТО. Частина 1

От напевно, саме зараз, коли весна не хоче до нас повертатися, а на вулиці лежить метр снігу і мої побоювання про те, що зима залишиться тут панувати на кількасот років як у Нарнії, набувають все більше підтверджень, варто згадати про мою улюблену пору року, якої я починаю дожидатися ще з перших заморозків - про ЛІТО!

Росяна сповідь

Остання сварка з мамою вибила Настю з колії. Все було не так, не таким, все валилося з рук і не вкладалося в голові навіщо сваритися з найріднішою людиною через дрібниці. Все, в порівнянні з маминою любов'ю здається дрібницями і здається не вартим її сліз чи роздратування. День не вдався зранку - потрібно було щось робити.

Дрібниці

Відчинилися двері і Соня завалилася до теплої кімнати, яка дихала привітністю і лагідністю. Вона прийшла додому така втомлена, якою не була вже дуже давно. Кіт Вася запитально поглянув на хазяйку.

- Ні, Васьок, я була не на парах - сьогодні вихідний. І там я так не втомлююсь. Я гуляла, - Соня любила розповідати про своє життя коту, бо інколи їй здавалось, що це єдиний, хто її слухає, - якби ж то сама... Чого б тоді я була втомленою?

Янголятка

Маленькі янголятка

Сплять на м'яких хмаринках.

Встають дуже раненько,

Щоб сонечко піднять,

Промінчики розпутать

І випустити в небо,

І теплі почуття нам

Увесь день дарувать.

Промінчики ласкаві

Нас, кожного, голублять -

Це наші янголятка

Дають про себе знать.

Віддячить можеш тим же:

Поглянуть колись в небо

І трішечки усмíшок

Й тепла подарувать.

Весна 2009

Навчи мене любити

У дверях клацнув замок. Ніхто і ніколи не дізнається наскільки випадково це сталося. Соня залишилася віч-на-віч з ним у невеликій кімнатці. Вона почала хвилюватися. Єдине, що вона знала про цього хлопця - те, що він був відомим Дон Жуаном місцевого масштабу, що гіпнотизував дівчат, як удав кроликів, і навіть найстриманіші, найскромніші лягали до нього в ліжко, стелилися, як шовкові панчохи на їх тендітних ніжках. Соні стало не просто не по собі - їй стало страшно (особливо після того, як згадала зваблену таку скромну і тиху Танічку - золото, а не дитину, яка перевелася після того в інший університет). Тривожний і розгублений погляд хаотично вихоплював із простору хоч що-небудь, за що можна було б зачепитись: лампа, книжки, конспекти, квітка у вазоні, кружка, подушка, ліжко... Всі думки сходились на одному...

Бабуся, любов...

Напевно, немає у світі людини, яка б не любила своєї бабусі. Старенької жіночки, яка готова заради нас на все. Вона першою біжить на допомогу і її ліки, нагріті теплом натруджених рук, виплекані мудрістю століть і приправлені любов'ю до життя, завжди допомагають, завжди виконують своє призначення. Неважливо буде це малиновий чай від простуди чи добре слово для порваної душі, однозначно, це буде найкраща медична допомога.

Перша прем'єра

У вівторок пройшла перша моя прем'єра в складі театру-студії "Хочу!". І хоча роль дівчини без слів і з двома виходами на сцену не головна, та задоволення я отримала не менше, ніж інші учасники. Це незабутнє відчуття повернення на сцену не можливо замінити. Це, напевно, і є моє життя - творчість. Всі види мистецтва близькі мені, інколи, набагато ближчі за людей. Бувають же такі люди, народжені для мистецтва. Я відчуваю, що мистецтво - це і є, по суті, моє життя, тому що часто мені хочеться побути наодинці, там, де немає людей, але ще ніколи не виникало в мене бажання побути там, де немає мистецтва. Завжди мені хочеться творити - чи то малювати, чи писати, чи співати, а нещодавно я зрозуміла, що й виступати на сцені не так вже й важко і страшно, якщо добре підготуватися і працювати для задоволення, а не для чогось іншого. А ще, що мені кортить повертатися туди знову.

Так от виставляю кілька світлин з прем'єри і репетиції п'єси за Шевченковою "Наймичкою"